Шосте коло / 36. Страх бути смішним

Людина боїться
не тільки смерті.

Смерть —
принаймні серйозна.

У неї чорний костюм,
важке мовчання,
офіційний статус
і право заходити
без попередження.

А сміх —
малий хуліган.

Він може вискочити
з чужого рота
саме тоді,
коли ти нарешті
наважився
бути справжнім.

І все.

Ти вже не пророк
своєї маленької правди.

Не чоловік,
який зібрався
сказати важливе.

Не людина,
що тримає в руках
щось дуже крихке.

Ти — смішний.

А це іноді
страшніше за біль.

Бо біль
ще можна сховати.

А сміх
ставить тебе
посеред площі
з самим лише серцем.

Без броні.

Без пояснень.

Без можливості
сказати:

«Ви не так зрозуміли».

Ми тому й мовчимо.

Не тому,
що не маємо слів.

А тому,
що боїмося,
аби наші слова
не впали
комусь під ноги
як незграбна пташка.

Боїмося сказати:
«Мені болить».

Бо раптом хтось
усміхнеться.

Боїмося сказати:
«Я люблю».

Бо раптом хтось
зробить із цього
анекдот.

Боїмося сказати:
«Я вірю».

Бо раптом
на нас подивляться
як на людину,
яка досі носить
у кишені
дитячу іграшку.

Страх бути смішним
робить із душі
добре зачинений сарай.

Там усе є.

Старі мрії.

Недописані листи.

Пісні,
яких ніхто не почув.

Молитви,
що так і не навчилися
стояти рівно.

Тексти,
які людина
не показала світові,
бо світ міг
неправильно скривити рот.

Але, може,
саме смішне
й є найживішим.

Бо тільки мертве
завжди виглядає гідно.

Живе —
падає.

Червоніє.

Плутає слова.

Каже зайве.

Тягнеться рукою
і не знає,
чи її не відштовхнуть.

Можливо,
дорослість починається там,
де ти нарешті
дозволяєш собі
бути трохи смішним.

Не жалюгідним.

Не фальшивим.

Не дешевим клоуном
при чужому столі.

А живим.

Тим,
хто не зрадив
свою справжність
тільки тому,
що десь у кутку
хтось міг
усміхнутися.