П'яте коло / 35. Потреба бути почутим

Потреба бути почутим —
це не марнославство.

Марнославство хоче сцени.

Почутість хоче
хоч одного живого вуха,
яке не готує відповідь,
поки ти ще
намагаєшся вимовити
себе.

Людина може прожити
багато років
серед розмов
і жодного разу
не бути почутою.

Її слухали.

Кивали.

Вставляли свої приклади.

Давали поради.

Перебивали фразою:
«У мене теж так було».

І вона поступово
вчилася
говорити коротше.

А потім
ще коротше.

А потім
перестала.

Не тому,
що більше
не мала що сказати.

А тому,
що втомилася
орендувати місце
у чужій неуважності.

Бути почутим —
це коли твоє слово
не падає
в порожню шахту.

Коли хтось
не поспішає
перетворити твій біль
на задачу.

Не лагодить тебе
як стілець
із розхитаною ніжкою.

Не розкладає
по полицях
у перші три хвилини.

А просто
тримає простір,
де ти можеш
нарешті договорити.

Договорити —
дуже важливе слово.

Бо багато людей
живуть не з болем.

А з обірваними реченнями.

Їх не дослухали
в дитинстві.

Не дослухали
в любові.

Не дослухали
в гніві.

Не дослухали
тоді,
коли вони ще могли
пояснити,
чому не треба
закривати ці двері.

І тепер усередині них
ходять недомовлені фрази,
як люди
на вокзалі,
де скасували
всі потяги.

Почути людину —
не означає
погодитися.

Не означає
дати їй право
бути завжди правою.

Не означає
стати кошиком
для чужого хаосу.

Почути —
це визнати:

ти є.

Твій біль
не вигадка.

Твоя радість
не дрібниця.

Твій голос
не шум
на фоні мого життя.

Можливо,
саме тому
текст іноді
рятує більше,
ніж люди.

Папір
не перебиває.

Не дивиться на годинник.

Не каже:
«Та перестань,
усе буде добре».

Він просто
витримує тебе.

І якщо пощастить,
одного дня
через цей папір
тебе почує
хоч хтось.

Не всі.

Не світ.

Не натовп.

Один.

А іноді
цього досить,
щоб людина
ще трохи
не зникала.