П'яте коло / 33. Молитва

Молитва —
це не завжди слова.

Іноді слова
якраз заважають.

Стоять у черзі
в роті.

Штовхаються.

Одягають
урочисті костюми.

Хочуть виглядати
пристойно
перед Богом,
ніби Він
працює комісією
з оцінювання стилю.

А справжня молитва
в цей час
сидить десь
нижче горла.

Без форми.

Без граматики.

Без упевненості,
що її взагалі
приймуть.

Молитва може бути
дуже короткою.

Не «Господи,
вкажи мені шлях».

А просто:

«Ну?»

І в цьому «ну»
іноді більше віри,
ніж у довгій промові
людини,
яка вже сама собі
відповіла
від імені неба.

Молитва —
це коли ти
нарешті перестаєш
робити вигляд,
що контролюєш
усю цю дивну конструкцію
під назвою життя.

Коли приходиш
не з рапортом.

Не з переліком заслуг.

Не з претензією,
хоча претензія
теж іноді
має право
стояти біля дверей.

А з тим,
що лишилося.

Зі злістю.

Зі страхом.

Зі соромом.

З дурними питаннями.

З утомою,
яку вже соромно
показувати людям.

Молитва —
це не завжди
прохання про чудо.

Іноді це прохання
не стати свинею,
поки чудо
не сталося.

Не озвіріти.

Не спростити світ
до списку ворогів.

Не втратити здатність
побачити людину
навіть у тому,
хто дуже старався
виглядати вироком.

Мені здається,
Богові не потрібна
наша літературна якість.

Йому, можливо,
ближча чесна хрипота,
ніж бездоганна фраза,
яка ні разу
не впала на коліна
всередині.

Тому іноді
найточніша молитва —
це просто мовчати.

Дихати.

Не тікати.

І тримати в собі
маленький клаптик місця,
куди ще може
прийти світло,
якщо воно
з якихось причин
не передумало.