П'яте коло / 31. Чоловіча ніжність

Чоловіча ніжність
часто ходить
у погано випрасуваній сорочці.

Вона не дуже вміє
говорити про себе.

Стоїть у дверях.

Кашляє.

Каже щось незграбне:

«Ти там...
це саме...
як?»

І вже хоче втекти,
бо в цій фразі
занадто багато
оголених нервів.

Нас довго вчили,
що чоловік
має бути каменем.

Надійним.

Міцним.

Мовчазним.

Таким,
щоб об нього
можна було спертися,
поставити відро,
повісити куртку,
перечекати бурю
і не питати,
чи самому каменю
не холодно
стояти під дощем.

Але чоловік —
не камінь.

Навіть якщо
дуже старався
ним виглядати.

У нього теж
є місця,
де шкіра тонка.

Є слова,
які він пам’ятає
десятиліттями,
хоча на вигляд
давно все забув.

Є образи,
які він не називає образами,
бо так звучить
ніби треба сісти
і чесно поговорити.

А це вже
майже катастрофа.

Чоловіча ніжність
не завжди пахне квітами.

Іноді вона пахне
ремонтом,
димом,
аптекою,
старим светром,
кавою,
яку він зробив
надто міцною,
бо не знав,
скільки тобі треба цукру.

Вона може мовчки
полагодити дверцята.

Принести важку сумку.

Сидіти поруч
у лікарні
і робити вигляд,
що просто читає новини,
хоча насправді
рахує твоє дихання.

Вона рідко каже:

«Я боюся за тебе».

Частіше:

«Ти чого
без шапки?»

І в цій шапці
іноді більше любові,
ніж у трьох томах
правильно сформульованих
почуттів.

Чоловіча ніжність
боїться бути смішною.

Бо світ
дуже любить
робити з неї анекдот.

Але там,
де чоловік
не соромиться
бути ніжним,
не втрачаючи сили,
починається щось рідкісне.

Не геройство.

Не святість.

Просто дім,
у якому можна
не боятися
людського тепла.