П'яте коло / 29. Старість

Старість —
це не коли
болять коліна.

Коліна можуть боліти
й у молодого дурня,
який вирішив,
що тіло —
це безкоштовна оренда
без договору.

Старість починається тоді,
коли ти раптом
бачиш у дзеркалі
не себе,
а людину,
яка вже багато разів
поверталася
з власних пожеж.

І не всі речі
виносила.

Деякі залишилися там.

У кімнатах,
куди вже не зайти.

У розмовах,
які не відбулися.

У дверях,
якими грюкнули
надто голосно.

У словах,
які треба було сказати,
поки хтось іще
мав змогу
їх почути.

Старість —
це коли минуле
починає приходити
не як кіно.

А як ревізор.

Сідає навпроти,
кладе окуляри на стіл
і каже:

«Ну що,
поговоримо без музики?»

І ти вже не маєш
колишньої спритності
тікати від себе.

Бо тіло повільніше.

Гордість втомленіша.

А душа
вже надто багато бачила,
щоб і далі вірити
в дешеві виправдання.

Старість може бути
страшною.

Коли людина
перетворюється
на склад образ
із підігрівом.

Коли вона щодня
дістає з полиці
чужі провини
і полірує їх
до блиску.

Коли єдине,
що в ній росте, —
це рахунок
кому,
за що
і скільки
ще має бути соромно.

А може бути
іншою.

Не святою.

Не листівкою
з мудрим дідусем
під яблунею.

А просто чесною.

Коли людина
нарешті перестає
змагатися з життям
за останнє слово.

Коли вчиться
не кожну правду
викидати на стіл,
як мокру ганчірку.

Коли може сказати:

«Я теж був дурнем.

Не завжди.

Але достатньо,
щоб не робити
з себе пам’ятник».

Мені здається,
гарна старість —
це не нагорода
за правильне життя.

Бо правильного життя
майже ніхто
не бачив зблизька.

Гарна старість —
це коли людина
ще здатна
ставати м’якшою
без втрати хребта.

Коли її досвід
не смердить нафталіном
і не б’є молодих
по голові.

Коли вона може
подивитися на світ,
який уже не питає
її дозволу змінюватися,
і не проклясти його
тільки за те,
що він іде далі.

Старість —
це остання редактура.

Там уже не дуже
поправиш сюжет.

Але ще можна
не зіпсувати фінальний абзац.