Патерни саморефлексії

Четверте коло / 27. Віра

Віра —
це не завжди
впевненість.

Іноді віра —
це коли впевненості
вже немає,
а ти все одно
не дозволяєш собі
остаточно озвіріти.

Не тому,
що маєш докази.

Не тому,
що добре розумієш
божественний задум.

Людина,
яка каже,
що добре розуміє
божественний задум,
або свята,
або небезпечна.

Частіше — друге.

Віра не завжди
стоїть у храмі.

Іноді вона
сидить на кухні
о третій ночі.

У старій футболці.

З холодним чаєм.

З очима людини,
яка вже не просить
чуда,
бо не має сили
потім пояснювати собі,
чому воно
знову не прийшло.

І все одно
десь усередині
не гасить
останню лампочку.

Маленьку.

Смішну.

Майже безглузду.

Але свою.

Віра —
це не відповідь
на всі питання.

Іноді це чесність
не вдавати,
що питань немає.

Не замазувати тріщини
золотом цитат.

Не кричати «слава»,
коли всередині
ти ледве не розсипався
на склади.

Віра,
якій заборонили плакати,
швидко стає декорацією.

А декорації
гарно виглядають здалеку.

Та не гріють,
коли ніч
сідає поруч
і кладе голову
тобі на плече.

Можливо,
віра починається
не там,
де людина
нарешті перестала сумніватися.

А там,
де вона принесла
свій сумнів
до Бога
і не втекла
від сорому.

Сказала:

«Я не розумію.

Я злюся.

Я втомився.

Але якщо Ти є —
не давай мені
стати тим,
що я сам
зневажаю».

Подобається

#528 в Різне
#34 в Поезія
#729 в Сучасна проза

Відредаговано: 02.07.2026