Патерни саморефлексії

Четверте коло / 26. Межа

Межа —
це не завжди мур.

Іноді це тонка лінія,
намальована всередині,
яку видно
тільки тобі.

І саме тому
її так легко
зрадити.

Ніхто не помітить.

Ніхто не скаже:

«Ти щойно
перейшов себе».

Ніхто не зупинить.

Навпаки,
ще й похвалять.

Скажуть:

«Молодець,
нарешті став практичним».

«Не будь наївним».

«Усі так роблять».

«Життя таке».

Дивне виправдання —
«життя таке».

Наче життя
особисто просило нас
бути дрібними.

Межа не завжди
про інших.

Іноді вона про те,
ким ти не хочеш стати
навіть тоді,
коли маєш повне право.

Не відповідати
підлістю на підлість.

Не робити
зі своєї рани
державний прапор.

Не перетворювати
чужу провину
на довічний абонемент
у власну правоту.

Межа —
це коли ти кажеш:

«Ні».

Іноді іншому.

Іноді собі.

Собі — важче.

Бо себе
можна обдурити
найінтелігентніше.

З аргументами.

З психологією.

З історією травм.

З гарною фразою:

«Я просто захищаюся».

А насправді
ти вже давно
не захищаєшся.

Ти мстиш.

Або користуєшся.

Або тікаєш.

Або тримаєш людину
біля себе
не любов’ю,
а страхом
бути непотрібним.

Межа —
це не холодність.

Це спосіб
не перетворити близькість
на окупацію.

І не дозволити чужим ногам
ходити там,
де в тобі
ще росте
щось живе.

Подобається

#528 в Різне
#34 в Поезія
#729 в Сучасна проза

Відредаговано: 02.07.2026