Патерни саморефлексії

Третє коло / 17. Гнів

Гнів —
не завжди гріх.

Іноді це остання жива частина
людини,
яку надто довго
вчили бути зручною.

Він піднімається
зсередини,
як пожежа
в закинутому домі.

Лякає.

Пече.

Освітлює те,
що краще б не бачити.

Гнів часто приходить тоді,
коли любов
уже втомилася
стукати в зачинені двері.

Коли терпіння
перестало бути чеснотою
і стало способом
повільно зникати.

Коли мовчання
вже не мудрість,
а співучасть
у власному стиранні.

Я не боюся гніву.

Я боюся людей,
які зробили з нього
постійне місце проживання.

Бо гнів —
добрий сигнал.

І поганий господар.

Він може показати,
де межа.

Але не вміє
будувати дім.

Він може зламати двері,
за якими тебе тримали.

Але не знає,
куди йти далі.

Гнів каже:

«Досить».

Іноді це святе слово.

Але після нього
все одно треба навчитися
говорити інші.

«Боляче».

«Не можна».

«Я не дозволю».

«Я йду».

«Я залишаюся,
але вже не таким».

Бо якщо не перекласти гнів
людською мовою,
він почне говорити
мовою руїн.

І тоді ти сам
не помітиш,
як станеш схожим
на те,
від чого захищався.

Гнів треба слухати.

Але не давати йому
кермо
на слизькій дорозі.

Подобається

#528 в Різне
#34 в Поезія
#729 в Сучасна проза

Відредаговано: 02.07.2026