Патерни саморефлексії

Третє коло / 16. Провина

Провина —
це важкий камінь.

Спершу ти кладеш його
в кишеню.

Думаєш:
перенесу.

Потім —
у сумку.

Потім —
на плечі.

А одного дня
виявляється,
що ти вже не йдеш.

Ти просто
організував життя
навколо каменя.

Прокидаєшся з ним.

П’єш каву.

Жартуєш.

Працюєш.

Пишеш тексти.

Відповідаєш:
«Усе нормально».

І навіть майже
не брешеш.

Бо людина здатна
звикнути до ваги
так сильно,
що починає називати її
своєю поставою.

Провина буває чесна.

Вона приходить
після зламаної довіри
і каже:

«Дивись.
Не відвертайся.
Це зробив ти».

Таку провину
треба вислухати.

Не виправдатися.

Не заговорити.

Не перекласти
на обставини,
дитинство,
погоду,
нерви
і важкий період.

Просто вислухати.

Бо без цього
людина не дорослішає.

Але є інша провина.

Нав’язана.

Спадкова.

Підкинута в колиску
разом із чужими страхами.

Провина за те,
що ти існуєш
не так,
як комусь хотілося.

За те,
що маєш свій голос.

За те,
що не став
зручним продовженням
чужої біографії.

Таку провину
треба повертати.

Акуратно.

Без істерики.

Без великої промови.

Просто покласти її
перед тими дверима,
звідки її колись
принесли,
і сказати:

«Це не моє.

Я своє понесу.

А це —
заберіть».

Подобається

#528 в Різне
#34 в Поезія
#729 в Сучасна проза

Відредаговано: 02.07.2026