Патерни саморефлексії

Друге коло / 9. Рана

Рана —
це не завжди слабкість.

Іноді це місце,
через яке в людину
вперше заходить світло.

Не урочисто.

Не красиво.

Без музики.

Просто там,
де шкіра вже не витримала,
душа раптом
перестає вдавати,
що вона броня.

Ми дуже довго
вчимося не боліти.

Тримаємо обличчя.
Випрямляємо спину.
Жартуємо,
коли хочеться сісти
посеред кімнати
і мовчки дивитися
в одну точку.

Кажемо:

«Та все нормально».

Іноді так переконливо,
що навіть самі
майже віримо.

Але тіло знає.

Ніч знає.

Порожня кухня знає.

Стілець,
на який ти сідаєш
після важкого дня,
знає більше,
ніж усі твої знайомі.

Рана не просить сцени.

Вона просить чесності.

Не завжди з іншими.

Хоча б із собою.

Сказати:

так,
мені болить.

Так,
я не залізний.

Так,
я теж хотів,
щоб хтось одного разу
прийшов
не по пораду,
не по користь,
не по відповідь,
а просто
по мене.

Бо найстрашніше
не те,
що людина поранена.

Найстрашніше,
коли вона починає
пишатися тим,
що більше нічого
не відчуває.

Тоді рана
стає стіною.

А стіна,
як відомо,
добре захищає.

І погано обіймає.

Подобається

#528 в Різне
#34 в Поезія
#729 в Сучасна проза

Відредаговано: 02.07.2026