Патерни саморефлексії

Перше коло / 7. Мовчання

Мовчання
не завжди порожнє.

Іноді в ньому
більше змісту,
ніж у промові
на сорок хвилин
із правильними наголосами.

Є мовчання боягуза.

Коли треба було сказати:
«Не чіпай його»,
а ти рахував тріщини
на підлозі.

Є мовчання ката.

Коли він уже все вирішив
і просто чекає,
поки жертва
сама зайде в кімнату.

А є мовчання людини,
яка нарешті зрозуміла,
що її правда
зараз може бути
лише ще одним каменем.

І вона кладе його
назад на землю.

Не тому,
що не має сили кинути.

А тому,
що має силу
не кидати.

Ми живемо в час,
де всі говорять.

Говорять ті,
хто знає.

Говорять ті,
хто не знає.

Говорять ті,
хто прочитав заголовок
і вже має позицію
міцнішу за бетон.

Говорять ті,
хто плутає гучність
із глибиною.

А мовчання
стоїть збоку
і дивиться на нас
старими очима.

Мовчання не рятує світ.

Але іноді
воно рятує людину
від зайвого злочину.

Бо слово —
це теж дія.

Іноді навіть удар.

Іноді вирок.

Іноді двері,
які вже ніколи
не відчиняться назад.

Тому я вчуся мовчати.

Не завжди виходить.

У мені ще багато
поспішних суддів,
самозваних пророків
і малих ображених хлопчиків,
які дуже хочуть
останнього слова.

Але десь глибше
вже сидить хтось інший.

Спокійніший.

Він не просить сцени.

Він просто кладе руку
мені на плече
і каже:

«Не зараз.

Це слово
ще не стало
людиною».

Подобається

#528 в Різне
#34 в Поезія
#729 в Сучасна проза

Відредаговано: 02.07.2026