Патерни саморефлексії

Перше коло / 5. Людина

Людина —
дивна істота.

Може будувати храми
і одночасно
не помічати стару матір
у холодній кімнаті.

Може писати трактати
про любов
і роками
не чути того,
хто спить поруч.

Може молитися за мир
і в коментарях
розстрілювати незнайомців
із кулемета власної правоти.

У людині багато поверхів.

На одному живе дитина,
яка хоче,
щоб її просто обійняли.

На іншому — звір,
який пам’ятає
всі образи
і точить зуби
об ніч.

Десь вище
сидить суддя
з вічно втомленим обличчям.

А в підвалі
хтось тихо плаче
так давно,
що всі вже звикли
називати це характером.

Людина рідко буває
цільною.

Частіше вона
зшита з уламків.

Зі слів,
які їй сказали в дитинстві.

З любові,
яку не дали.

З провини,
яку навісили.

З гордості,
якою довелося прикрити
голод.

Тому не поспішай
називати когось
поганим.

Можливо,
він просто давно
не знаходить дверей
із власного підвалу.

Але й не поспішай
усіх виправдовувати.

Бо рана
пояснює біль.

Та не дає права
ставати ножем.

Подобається

#528 в Різне
#34 в Поезія
#729 в Сучасна проза

Відредаговано: 02.07.2026