Не називай це мораллю

Я не вірю в зло
як у самостійну силу.

Зло — це не царство.
Не чорний трон.
Не роги над дверима.

Зло — це місце,
звідки хтось виніс добро
і забув повернути.

Як холод
не має власного серця,
а лише приходить туди,
де втомилося тепло.

Як темрява
не перемагає світло,
а просто чекає,
коли його перестануть нести.

Мені нецікаві люди,
які голосно говорять про мораль.

Зазвичай
вони тримають її перед собою,
як табличку на демонстрації,
щоб не було видно рук.

А руки — головне.

Чим ти торкався чужого болю.
Що ти взяв.
Що не віддав.
Кого втримав,
коли мав відпустити.
Кого відпустив,
коли треба було просто
побути поруч.

Любов — це не завжди вогонь.

Іноді любов — це стілець
біля лікарняного ліжка.

Склянка води
без великої промови.

Повідомлення:
«Я тут»,
написане тоді,
коли вже нічого не можна виправити,
але ще можна
не залишити людину саму.

Я не довіряю святим,
які ніколи не падали.

Вони надто чисті,
щоб знати ціну землі.

Мені ближчий той,
хто виходив із тернових хащів
подряпаний,
злий,
з досвідом,
який не прикрасиш
жодною притчею.

Бо іноді помилка
стає єдиною картою.

Іноді рана
пояснює дорогу краще,
ніж батьківська заборона.

Іноді людина мусить вийти за межу,
щоб зрозуміти,
навіщо межа була поставлена.

Я не хочу судити світ
з високого берега.

Я сам стою у воді
по коліна.

І теж не завжди знаю,
де мул,
а де дно.

Просто з віком
починаєш розуміти:

не все, що блищить,
є світлом;

не все, що мовчить,
є порожнім;

не кожен, хто помилився,
зрадник;

не кожен, хто правий,
людина.

Можна виграти суперечку
і програти душу.

Можна сказати правду
так,
що після неї
не залишиться жодного живого місця.

Можна любити
так сильно,
що задушити любов
власними обіймами.

Тому я все менше вірю
в гучні декларації.

І все більше —
в тиху присутність.

У хліб на столі.

У двері,
не зачинені перед слабким.

У слово, яке не добило.

У паузу,
де людина могла сказати зайве,
але змовчала.

Бо мораль —
це не коли ти стоїш над кимось
із правильними словами.

Мораль —
це коли в тобі є сила
не скористатися
чужою слабкістю.

Навіть тоді,
коли ніхто не бачить.

Особливо тоді.