ТАЄМНИЦЯ ЦУКРОВОЇ ТРАВИ

І. НЕВІДОМЕ ПОХОДЖЕННЯ ЦУКРУ 

          Якщо не записати цю історію, ви в неї взагалі не повірили б, а так, вона стала такою самою відомою, як і моя попередня історія про свято для моєї любої вівці Бурульки.
          У нас в країні Полуниця, рідко коли буває негода, але цього разу, всім прийшла звістка, що на нашу долину находить велика-превелика негода, дощі та грози, що буде тривати довгу кількість часу. Я як пастушка, мала підготуватися до цих подій, адже у мене ціле-цілесеньке пасовище овець, і щоб вони не промокли, та не почали хворіти, варто було загнати їх у мій великий дім, який мав два поверхи. На одному перебували всі мої вівці, а на другому жила я. Потрібно було завчасно підготувати овець до настання негоди, та всіх загнати до будинку. Як повідомляє наш щоденний вісник, злива й грози на ранок стихають, а отже після ночі, я могла надалі продовжувати свою роботу на пасовищі. 
          Коли настав вечір, як раз почали налітати грозові хмари, темно-сірі та лячні, що от-от вкриють прекрасне блакитне небо над моїм домом. Я встала біля входу у дім, по черзі пропускаючи кожну вівцю. Завжди коли наставала така негода, доводилось вишукувати їх у велику чергу, аби за іменами впускати їх у дім.
          - Пухнастка, Пушинка, М’якен, В’якен. Далі Бурулька, Сніжинка, Холодник, Холодильник, Хорел, Орел, Білий, Блідо-білий. Наступні Перкінс, Беркінс, Веркінс, Бяка, Зяка, Пірел, Зірел і Ірел. Від тепер це геть усі. – Зраділа я, та сама зайшла до будинку.
          Перший поверх дому, був ідеально підходящим для овець. Шпалери світло-сині, з малюнками білосніжних хмаринок, аби утворилася ілюзія ніби вони досі вулиці. Так само як підлога наприклад, світло зелена як травичка. Тут стільки ж ліжечок, скільки і самих овець, вони затишно вмощуються у них, та міцно засинають. На другому ж поверсі, куди вели великі сходи, там була моя територія. Шпалери фіолетові з жовтими візерунками квітів, а стеля взагалі чисто чорна, від початку вона планувалася саме такою, щоб я краще засинала, проте мені стало нудно від такої стелі, і я її розмалювала жовтими зірками а у центрі величезний Місяць. Тут у мене дві кімнати, одна це цілковита бібліотека з полицями від підлоги до стелі, з різними цікавенними книжками, що маю зізнатися, в основному про овець. Бо я любила овець. І власне, історії про них. А в іншій кімнаті у мене спальня, велика та простора, де бувало я збиралася разом з вівцями під велику ковдру, і читала їм історії жахів. Про овець звісно. А вежа, про яку я казала, що була прибудовою до мого дому, вхід у неї знаходився на першому поверсі, проте там нічого цікавого, просто кам’яна вежа де на самій верхівці через велику підзорну трубу, можна роздивитися прекрасні краєвиди нашої чудової країни Полуниця.
          І от, коли ми всі остаточно лягли спати, почала сильна злива та гроза. Нехай мої любі вівці вже не вперше її чують, та їм всеодно було лячно, через що вони прокидалися, й йшли до мене, повністю займаючи усе моє ліжко. Ладно якби вони спали, так вони постійно вовтузились, ходили, підстрибували та мекали, не даючи мені спати. Тому я брала велику книжку казок, і починала їм читати, після чого, не зважаючи на грозу, вони всі міцно засинали. Правда, у мене на ліжку.
          Нарешті настав ранок. Прозорі й золотисті промені сонечка, прорвалися крізь штори у кімнату, освітлюючи моє обличчя, через що я власне і прокинулась. 
          - Усім добрий ранок, - сонно але усміхаючись проказала я, протираючи оченята.
          Підскочивши з ліжка, я взяла свій посох, накинула сумочку через плече та солом’яний капелюшок, та повела за собою овець. Вони всі по черзі повставали з ліжка, сонно і не охоче, та чемно рушили за мною. Вийшовши за двері, я так само по черзі їх випустила, перелічуючи їх за іменами. Вівці радісно виходили на вулицю, і одразу починали їсти траву, яка після дощу ще й мокра. Таким чином вони смачно снідали. Я теж готувала собі їжу – салат, кашу, чай, та йшла до дерев’яної альтанки аби поснідати на свіжому повітрі. Небо було чисто блакитним, без єдиної хмаринки, що не могло не радувати. Проте думка, що негода прийде знову, трохи засмучувала. 
          День тривав по повній, я працювала на пасовищі, спостерігаючи за вівцями. Вони як завжди вислухали мої нескінченні розмови, повільно жуючи травичку. Аж раптом я помітила, що одна вівця, а саме Перкінс, впав на землю і крутився туди-сюди, у різні сторони. Це дуже злякало мене, тож я одразу підскочила до нього. Він мекав, і час від часу, стискав копитцями своє кучеряву шерсть, десь приблизно в районі живота. Я ще більше переконалася що це живіт, коли легесенько доторкнулася до нього, і Перкінс від болі сильно мекав. Та найжахливіше сталося те, що він був не один такий, Орел та Білий так само крутилися туди-сюди, і їм було дуже не приємно коли я торкалася їх в районі живота. Я чесно кажучи, дуже перелякалася, бо коли у моїх овечок щось відбувається, особливо погане, це дуже крає моє серце і я починаю дуже хвилюватися. Добре, що у нашій долині є чудова та професійна ветеринарка Піллі Докі.
          Коли вона прибула, то як завжди вражала мене своїм зовнішнім виглядом. Вона носила як і я все біле, тільки у неї був медичний одяг, довгий халат і навіть черевики; Піллі мала коротку стрижку, а колір її волосся був каштановий; але що завжди мене смішило в ній, так це окуляри для зору у чорній круглій оправі, що робили її очі в двічі більшими. Піллі Докі за характером завжди була дуже серйозна, і без емоційна. Це звичайно, не подобалось мені, вона разюче контрастувала зі мною, бо я завжди дуже енергійна та весела.
          Піллі Докі приїхала на своїй смішній, маленькі ветеринарній машинці, яка була вся у малюнках різних тварин. Коли Піллі вийшла з машини, то витягла ще з неї свій великий, медичний чемодан, де як я помічала, вона зберігала всякі інструменти.
          - Добрий ранок, Клаус. – Чітко, і лаконічно, сказала ветеринарка.
          - Добрий ранок! – люб’язно привіталась я, відкриваючи на показ, всі свої білосніжні зуби, на що докторка відреагувала піднятою бровою. – Рада тебе бачити Піллі, давно ми не бачились.
          - Не буду брехати, бачити і не хотілось. – Без емоційно мовила Докі.
          - Ха-ха, дуже смішно Піллі! – захихотіла я, вказуючи на неї пальцем. – Ці твої жартики, за це я тебе дуже люблю. Але добре, перейдемо до справи. Бачиш, у мене знову приключилася біда з моїми любими вівцями. Щось спровокувало у них пекучий біль в животі.
          Ветеринарка Піллі Докі, сіла на присядки поряд з Перкінсом, відкрила свою лікарську валізку, дістала звідти сині одноразові рукавиці, і силою натягнула їх на руку. Тоді, дуже обережно почала мацати пузце вівці, і при цьому кудись дуже уважно дивилася в бік. Опісля сліпого мацання, вона подивилася на саме пухнасте пузце, і задумалась. Але одразу ж дістала шприц, роздивилася його, потім до нього дістала ще пластик з ваткою, спирт, і прозору ємкість. Було зрозуміло, що Піллі хоче взяти аналіз крові. На щастя, Перкінсу вже колись робили аналіз крові, тому він не боявся, більше боялася я, адже дуже не любила, коли мої любі овечки хворіють.
          Лікарка, обережно взявши кров, закрила її у ємкості, заклеїла пластирам місце проколу, і склала все до своєї валізки. Потім вона відкрила Перкінсу рота, та почала розглядати йому зуби та язика, і якось незадоволено покрутила головою. 
          - Що там? – не терпилось мені.
          - Здається, у твого Перкінса дуже великі проблеми з зубами. У нього карієс, а також діра в одному зубі. Не уважно ти дивишся за вівцями. – Суворо проказала Піллі Докі, кинувши на мене свій пронизливий погляд, поправляючи окуляри.
          Так само як і Перкінса, ветеринарка оглянула Орла, взяла у нього аналізи, але про зуби нічого не сказала, що дало мені знати, що у нього набагато краще стан ротової порожнини ніж у першої вівці яку вона оглядала. 
          - Значить так. – Різко та серйозно, почала вести Піллі, знімаючи рукавиці. Вона дістала блокнот, ручку, і почала записувати. – Поки триває біль в животі, треба потримати невеличку дієту, натомість, пити теплий чай повільними та малими ковтками, бажано зелений. Також на вечір, прийняти ліки під назвою «Ай болить живіт», я їх видам, у мене їх повно. І так десь днів два-три, а далі будемо слідкувати за їхнім станом. – Ветеринарка відірвала листа з блокнота, та вручила мені. Потім пішла до своєї машини, і повернулася з коробкою ліків, теж даючи мені.
          - Неймовірно тобі дякую! – не могла я стримати радість, і почала лізти обійматися. Та Піллі як завжди, легенько відштовхнула мене. Але вона дуже хороша, правда.
          Сівши в свою машину, Піллі поїхала, а я лишилася знову сама зі своїми любими овечками. День так тривав доволі довго, я цілий день сиділа на пасовищі, та слідкувала за своїми вірними друзями, до поки не почало сутеніти. Так як цієї ночі знову прогнозувалася злива й гроза, потемніло куди швидше, тож я хутко загнала всіх овечок додому. Все як мені прописала Піллі Докі, так я і зробила, давала Перкінсу та Орлу зелений чай, - хоч вони його дуже не любила, у нас в країні взагалі ніхто не любив зелений чай, всі пили тільки чорний. А потім дала їм ліки, і навіть склала пісеньку: «Ай болить живіт! Важко спати, важко їсти, але головне ходити, і у смутку не тужити». Любила складати пісеньки, з різними цікавими словами, що ніяк не поєднанні між собою, у мене навіть є цілі збірники віршів, які я з захватом читаю.
          Нарешті коли настав ранок, вийшло сонечко, і краплі від дощу яскравіли як маленькі впалі зорі у травичці; блакитне небо без жодної хмаринки, меланхолійно переривалось у ще світліші сині барви. Я вийшла з дому, так само як й вчора, по черзі випустила овечок, і так само знову була готова до повноцінної роботи. Але не встигла початися моя робота, як через пів години, я знову помітила що у двох моїх овечок болить живіт. Це було зрозуміло по тому, як вони валялися по траві, стискаючи копитцями пузце. На цей раз Сніжинка та Бяка були хворими, що довелося і цього разу викликати шановну ветеринарку Піллі Докі. 
          Коли вона приїхала, то так само як вчора, оглянула цих двох постраждалих, і заодно поділилася дуже корисною інформацією.
          - Клаус, якщо ти далі будеш годувати овець цукром, то їм так не довго лишиться. – З певною суворістю проговорила Докі. Вона завжди дуже серйозно ставилась до здоров’я тварин, навіть дуже.
          - Та що ти таке кажеш? – обурено вигукнула я. – Я б нізащо не годувала овечок цукром, тим паче саме його майже не вживаю.
          - У них в крові, я відслідкувала багато цукру, не могли ж вони його з повітря взяти? – з таким самим тоном, продовжувала Піллі Докі. – Враження, ніби їх хтось спеціально ним нагодував.
          - Я присягаюся, що ніколи б не годувала їх цукром, - не вгавала я. – Самі вони теж його з’їсти не могли, у мене вдома немає таких запасів.
          - Що вони взагалі їли за останній час? Це дуже важливо знати, Клаус. – Серйозно поцікавилась Піллі Докі, схрестивши руки на грудях.
          - Ти ж знаєш мене Піллі, я неймовірно спостережлива. Я бачила, що вівці їли тільки траву, на пасовищі навіть того ж сіна немає. Не може бути трава цукрова.
          Піллі нахилилась до землі, відірвала трохи травички, та торкнулася її язиком. Вона скривилась, ніби скоштувала щось гірке, і виплюнула це.
          - Трава солодка! – виголосила вона. – Така солодка, ніби чай у який пересипали ложок цукру, і через цю солодкість, його неможливо навіть ковтнути.
          Я не повірила власним вухам, тож зробила як і Піллі, скоштувала траву. Не може бути! Подумала я, трава справді була неймовірно солодка, як цілковитий кубик цукру, тепер не дивно, чому у овечок розболілись животи. Але ж, звідки він міг взятися цей цукор? Тим паче якщо ці дні ідуть одні дощі, і навіть якби на траву щось солодке й впало, то такою сильною зливою одразу ж змилось.
          - Краще тобі тримати овечок вдома, - порадила Піллі. – Інакше, вони всі будуть хворими!
          - А що ж робити з травою? – з надією спитала я, бо знала, Піллі завжди все знає.
          - Можеш увімкнути воду, і зі шлангу вимити усе своє пасовище, так увесь цукор має миттєво змитися. – Відповіла вона, поправляючи окуляри.
          - Як взагалі трава такою стала? – здивовано спитала я.
          - Гадки не маю. – Чітко відповіла Піллі.
          - Чому ти не знаєш?
          - Бо не все мені знати.
          - Як так?
          - Ось так. 
          - Не може бути! – не переставала я.
          - Слухай Клаус, не набридай своїми питаннями. Я лікарка, а не детективка. Якщо хочеш професійної, детективної допомоги, звернися до нашої божевільної Чарлі Депреншо. Все що від мене, це лікуй овець, та не пускай їх на вулицю, до поки не вирішиться питанням звідки береться цукрова трава.
          Після цього, Піллі Докі сіла в машину і поїхала. Я в свою чергу, зробила так як вона порадила, загнала всіх овець в дім, потім увімкнула шланг та почала вимивати всю траву від цукру. 

                  
                                                                                          ***

          Вибравши день, я пішла до своєї подруги, та місцевої детективки Чарлі Депреншо, яка славилась неймовірно пронизливою, гострою, неперевершеною, чудесною, не пересічною, надзвичайною, дивовижною, казковою, залізною логікою та складом розума, що всі звертались до неї у складних ситуаціях. Колись вона розкрила справу «Вовняної шкарпетки», яку загубила сама президентка нашої країни Полуниця, Гортензія Фрагум. Тож всі звертались до неї у крайніх і не тільки випадках, складно-розумової ситуації. 
          Чарлі жила у гарному будиночку з червоним жахом, викладений з черепиці, а сам будинок був чисто чорний, таким чином він своїми кольорами нагадував саму господиню дому. Я постукала у двері. Нічого не сталось. Постукала ще раз, і нарешті явився голос з колонки:
          - Хто прийшов?
          - Це Клаус! – радісно сказала я.
          - Яка така Клаус? – серйозно спитав голос.
          - Ну як яка? – здивувалась я, - пастушка Клаус, твоя подруга.
          - Добре. Який пароль? – цілком так само серйозно опитував голос.
          - Та звідки я знаю який пароль!
          - Мені потрібен, па-ро-ль. – По слогам вимовив голос.
          - Добре-добре. Нехай буде… Вівця, - бовкнула я.
          На диво пролунав звук відкриття дверей, і не встигли вони переді мною відчинитися, як тут постала сама Чарлі, яка уважно мене роздивлялася з защуриними очима, а потім її обличчя різко спалахнуло від радості, і вона розкрила руки аби обійняти мене.
          - Дуже рада тебе бачити, Клаус! Ну ж бо, заходить швидше поки ніхто не бачить.
          Я зайшла в середину дому, і бачила як Чарлі уважно озирається довкола, перед тим як замкнути двері. Її важко не запам’ятати: вона завжди носила свій фірмовий чорний піджак під яким багряна сорочка, чорні штані та взуття; її багряне волосся зібране у охайний хвіст на потилиці, а очі завжди пильні до всього. В будинку Чарлі було темно, адже всі вікна закрити блакитними шторами. Таким чином здавалось, що шпалери в домі не світло-сині а темно-сині. 
          - Відкрию я штору… - мовила я протягуючи руку до неї.
          - Ні-ні-ні! – різко закричала Чарлі, зупиняючи мене за плечі. – Ніхто немає знати, що я тут роблю, - таємничо проказала вона, вводячи зіницями то в право, то в ліво. 
          - Давай хоча б світло увімкнімо, - запропонувала я.
          - Тоді вони подумають, що я не сплю, - пошепки мовила Чарлі.
          - Хто саме вони? – так само пошепки спитала я.
          - Вони… - ще тихіше проказала вона.
          Я закотила очі, здається Чарлі трохи не в собі. Бо коли ми бачились в останній раз, вона не була такою. Казала я їй, що робота доведе її.
          - Сідай, - казала вона далі пошепки, посадивши мене в крісло. А сама сіла навпроти мене. Чарлі склала пальці обох рук одні з одним у фігуру піраміди, та тримала їх перед собою. – З цим прийшла Клаус? Розповідай, я уважно слухаю.
          - Значить все сталося з того, що… - почала я активно, та гучно.
          - Шшшшшшш… - перебила мене Чарлі, поставивши один вказівний палець перед губами та носом, а потім знову склала пальці в піраміду. – Говори тихіше. Ми ж не хочемо, аби нас почули.
          - Значить все сталося з того, що у моїх овець почав боліти живіт. Я не могла зрозуміти, чому так, і викликала Піллі Докі, нашу місцеву ветеринарку. – Від згадки про лікарку, Чарлі аж скривилась, адже вони з Докі вже не вперше ведуть інтелектуальні баталії. – Вона сказала, що у овечок підвищений цукор, але як? Ми скоштували травичку, і виявили що вона вся просочена цукром! Проте яким чином, якщо кожну ніч проходить дощ? З цією таємницею, Піллі порадила звернутися до тебе, адже ти майстриня з загадок.
          - Ой, вона лестить мені, - усміхнувшись кутиком вуст, та махнувши рукою, сказала Чарлі. – Я так зрозуміла, з твоїх слів, що твоїх овечок, спробували… отруїти цукром! – театрально гучно вигукнула вона.
          - Як це?! – злякалась я.
          - А ось так! 
          - Кому ж мої овечки могли нашкодити? – запитала я сама себе.
          - Багато кого, хто має кондитерські вподобання. Наприклад Ожинка, що кожного року пече свої фірмові млинці для Чаювального тижня? Або Марко Мінселет, що пече найсмачніші пряники в країні? Чи третій варіант, взагалі будь-хто інший або інша. – Серйозно проказала Чарлі. – Варто провести термінове розслідування! – з захватом вимовила вона, різко вставши з крісла, та розправивши руки у різні боки. 
          - То, ти допоможеш? – з надією спитала я.
          - Авжеж допоможу, бо це моя робота. А ще, ти моя подруга, тож я не кину тебе у біді, - усміхнувшись відповіла Чарлі.
          - Дуже тобі дякую! – зраділа я, дуже міцно обійнявши Чарлі, що аж ребра тріщать.   
          - Так, тільки для початку мені треба знайти мій капелюх… ага! Ось він! – вигукнула вона, діставши чорний капелюх з широкими крисами, із-під крісла. Яким би чарівним чином, він би туди не потрапив.
          Коли ми вийшли з дому, Чарлі почала замикати двері. У неї була золота зв’язка ключів, які вона носила у внутрішній кишені піджака, і кожен ключ, а їх десь десять, від різного замка на дверях. Чарлі по черзі замикала кожен замок, і коли він два рази клацне, вона тягне двері на себе, аби перевірити таким чином, що замок справний. На це пішло хвилин п’ять, поки вона переконалась, що повністю закрила двері. Вона усміхнено розвернулася до мене, я вже в свою чергу знуджена сідала на траві, підбираючи рукою голову.
          - Все, можемо іти! – енергійно виголосила Чарлі.
          Нарешті ми пішла до мене.
          Коли ми прийшли, то Чарлі встала перед парканом, і почала уважно дивитися на усе моє пасовище. Потім, вона дістала з кишені своє велике, збільшувальне скло, і нахилилась до землі перед входом на пасовище, тримаючи це скло перед своїх оком, яке стало у двічі більшим. 
          - Що ти робиш? Пасовище з травою далі, - сказала я.
          - Ти не розумієш. Тут можуть бути сліди… ага! Є сліди. Вони ведуть від входу, і у вхід, і здається я навіть бачу куди вони ведуть, - цілком серйозно казала Чарлі, вводячи збільшувальним склом, і повзла все ближче до мене. Врешті вона зупинилась біля моєї ноги, і різко поклала на неї свою руку. – Так, слід справді вів сюди. І це… твій слід.
          - Геніально! – захихотіла я.
          Чарлі підвелася на ноги, обтрусилася, і пішла далі за мною. 
          Ми зайшли на моє велике пасовище, і я повела Чарлі до того місця, де я спеціально не відмивала цукор з трави, для того аби наша шанована детективка взяла свій супер-пупер розумний аналіз. Чарлі так само нахилилася до землі де зростала світло-зелена трава, і почала уважно роздивлятися її через збільшувальне скло. Потім взяла відщипнула її трохи, проте її це не задовольнило, і вона відірвала цілий жмут трави, кинувши його до рота. Мене ледве не знудило від цього, вона жувала немов корова, повільно, чітко, якісно, ніби їла справжню їжу для людей. Тим часом Чарлі дивилася то в один бік, то інший, намагаючись зосередитись. З одного боку це було смішно, і гидко, та вона робила це з неймовірною серйозністю й точністю.
          - Значить так, - почала казати Чарлі, під час жування. – Трава від початку до кінця просочена чистим цукром, настільки чистим, що він навіть не гірчить. Здається, звичайний цукор іноді може гірчити, може тому, що я лізу в нього ложкою яка у гірчиці?.. Але опустимо це. Якщо відокремити смак трави від смаку самого цукру, то це не нагадує мені жодний з п’яти видів, які я знаю. Не буряковий, не тростинний, не кленовий, не пальмовий і навіть не сорговий. Але який ще може бути цукор, якщо з цих всіх п’яти видів? – після сказаного, Чарлі виплюнула жмут трави, і щось занотувала собі в маленький блокнот, який дістала з кишені штанів разом з ручкою. – Якщо подумати, у нашій країні можуть існувати ще види цукру, про секрет яких, знають наші відомі особи що займаються солодощами, а саме Ожинка та Марко. Вони знають багато різних специфічних сортів чого небудь, тож варто звернутися до них. 
          Опісля всіх висновків, на останок Чарлі відщипнула ще трави, та поклала у скляну ємкість, яку дістала з кишені. У неї що, бездонна та кишеня?
          Ожинка жила не далеко від нас, у порівняння від Марко, що жив у самому місті, та готував печива для самої президентки. Тому, ми одразу рушили до неї. Не дивно, що Ожинка дуже любить пекти солодощі, бо підходячи до її будинку, нам вітром з вікна кухні яке було прочиненим, повіяло неймовірно смачним запахом шоколаду. Побачивши нас з вікна, Ожинка радісно привіталась:
          - Привіт, любі подруги! – махала вона рукою, на якій була кухонна рукавиця.
          - Вітаю Ожинка, - серйозно відказала Чарлі, ніби якійсь незнайомці. – Пустиш до себе, є термінова розмова.
          - Авжеж, заходьте. – Люб’язно відповіла вона, відмикаючи нам двері.
          Зайшовши до неї в дім, я ледве не збожеволіла від цього райського аромату шоколаду, який тільки годі й уявити. Хоч солодке я їм не часто, але повністю їм теж не нехтую.
          - Проходьте-проходьте. Сідайте за стіл. Може чаю? – так само люб’язно спитала Ожинка.
          - Будь ласка, - сухо відповіла Чарлі, знімаючи капелюха.
          - Чим зобов’язана таким візитом? – спитала Ожинка, усміхаючись здебільшого мені.
          Чарлі Депреншо рідко коли ходить по гостям просто так, зазвичай якщо вона до вас заходить, значить їй потрібно вирішити якусь справу, але зовсім не дружньо пити чай. Вона буде поводити себе сухо, дещо грубо, говорити буде коротко та лаконічно. Ожинка це знала, тому не ображалась на поведінку Чарлі, вона взагалі мало на кого ображається.
          - Нам з Клаус треба дізнатися, де ти була минулої ночі? – спитала Чарлі.
          - Як де, вдома. Бачите, вже яку ніч підряд дощ зливою землю поливає. Навіть з Петриком на зорі не дивимось, бо з такою погодою по домам сидимо. – Повідомила Ожинка.
          - А хто може підтвердити, що ти була вдома? – серйозно розпитувала Чарлі.
          - Я можу! – сказала Ожинка, засміявшись.
          - А можна більш надійну особу, що могла б це підтвердити? 
          - Такої немає.
          - Ага! Значить ти цілком могла рано в ранці, як минає злива, посипати усе пасовище цукром, вид якого не може визнати жодна особа що не розуміється на кулінарії. Я бачу тебе наскрізь, Ожинко, - Чарлі щуривши очі, та з підозрюваним тоном, мовила до неї. – Можливо, ми ще зможемо знайти у тебе мокрий дощовик! Чи використаний мішечок з цукром. Хоч, розумні злодійки знищують будь які докази. 
          Ожинка стояла шокована, такими дивними обвинувачуваннями в її сторону, а я солом’яним капелюшком прикривала своє засоромлене обличчя. Чарлі в свою чергу, поводилась цілком серйозно, вона взяла філіжанку чаю, не відриваючи пронизливого погляду від Ожинки, і зробила ковток, якісно смакуючи чай.
          - Цукор тростиновий. Але ж, ти спеціально могла посипати пасовище невідомим видом цукру, а нам дати цей, аби ми не запідозрили тебе у цьому зловісному вчинку.
          - Чарлі, мені здається, ти сама вигадуєш ці зачіпки. Визнаю, у тебе дуже розвинена, і гарна фантазія, - спокійно відказала Ожинка, без жодної злоби.
          Ви б бачили вираз обличчя нашої детективки, вона аж почервоніла від люті та обурення, яке було сказано в її сторону. Це була її слабкість, але водночас і сила, вона вигадувала зачіпки й злочини, логічно їх поєднувала між собою, таким чином всім обвинувачуючи у тому, чого вони не робили. І коли їй це кажуть на пряму, вона ледве з себе не вилазить. Тим паче так спокійно й з терпінням, як це зробила Ожинка.
          - Здається нам час іти, - виголосила я вставши зі столу. – Чарлі ходімо.
          Я взяла її за руку, а також її капелюх, і попрощавшись з Ожинкою, вивела Чарлі з будинку, що далося мені доволі важко, адже вона ніби заморозилась, бо геть не рухалась сама.
          - Не приймай це близько до серця, - спокійно та усміхаючись казала я, натягнувши на неї її капелюх. – Хіба ти не вперше таке чуєш? Ти ж бо, сама детективка Депреншо, яка розкрила злочин «Вовняної шкарпетки» самої президентки країни Полуниця, Гортензії Фрагум. Тож, розслабся.
          - Так, ти права. – Нарешті проказала вона. – Я сама Чарлі Депреншо, славетна, розумна, гарна, сильна, чудесна, надзвичайна, інтелектуальна, дивовижна, прекрасна, з гострою логікою детективка країни Полуниця! 
          - Саме так! – підтримала я.
          - Тепер ходімо до Марко…
          - Ні-ні! – зупинила я її, взявши за руку. – У мене є краща ідея. Влаштуємо нічне патрулювання до самого ранку, таким чином виявимо хто засипає траву цукром.
          - Прекрасна ідея, Клаус! Саме це я і хотіла запропонувати. – З радістю вигукнула вона.
          Ідея справді чудова, але потребує не аби якої витримки, а саме не спати всю ніч, бо хто зна, коли саме забруднюють траву, адже це може бути цукор, який не змивається під дощем, а такий є, повірте, тільки назву його я не скажу, бо не знаю. У мене вдома була чудова підзорна труба, при чому дві, які дуже якісно і добре показують віддалену картинку в усій її красі. Одну я вручила Чарлі, а іншу залишала собі. Також, аби нас не помітили у вікні, Чарлі взяла зі свого дому чорні плащі з капюшонами, коли ми вимкнемо світло в кімнаті, ми буквально змішаємось з пітьмою. Ми вирішили зробити спостереження саме на передню частину пасовища, бо саме там мої овечки поїли траву і їм стало погано. До настання ночі, ми весело проводили час разом з Чарлі, давно ми вже не розмовляли та не гуляли, бо вона неймовірна самітниця яка спілкується тільки з ціллю своєї детективної роботи, котру цінує понад усе на світі. 
          Коли настала ніч, як завжди почалася сильна злива. Дощ стояв стіною, тому нам важко було видно далі нього самого. Аби не заснути, ми розповідала одна одній смішні історії, хоча звісно гумор Чарлі не з тих над яким ви будете сміятися, тому мені заради ввічливості, доводилось імітувати цей сміх, коли сама Чарлі просто реготала з власних жартів, а мої сприймала якось поверхнево. Наприклад вона розповіла ось що:
          - Колись, приходить слідча в магазин, і каже продавцю: «Дайте мені дві пляшки полуничного соку, та будь ласка дві статті». Продавець питає: «Які статті?». А слідча каже: «Ну поруште дві статті, і я вас затримаю». Ха-ха-ха! – і регоче.
          Отже, я всю ніч слухала жарти про кримінал, що були настільки-и-и-и-и нудними-и-и-и! Що я думала засну раніше часу. 
          Нарешті настав ранок. Вийшло прекрасне сонечко, небо знову чисте і блакитне. Я протерла очі, і сонно глянула у вікно позіхаючи. Потім повернула голову в бік Чарлі на секунду, і тоді різко знову на неї глянула. Вона спала! Аж хропіла.
          - Чарлі! – гукнула я.
          - А! Так! Що! Я затримаю… затримаю всіх… -  знову впала головою на підвіконня, і заснула, гучно хропівши. 
          Я незадоволено закотила очі, і вирішила сама піти перевірити наявність цукру в траві. Відщипнула трохи, та взяла до рота спробувати. Який жах! Трава знову була вся просочена цукром. Але як це можливо? Пройшов дощ, ми нікого не бачили, ні з ранку не в ночі, а трава всеодно солодка.
          Пішовши гладити овець після сну, тут вийшла Чарлі глибоко позіхавши. 
          - Ну як наші справи?
          - Трава знову солодка, - сумно відповіла я.
          - Як це? Ми ж всю ніч спостерігали за пасовищем, - обурилась вона.
          Я здивовано поглянула на неї, здіймаючи брову. Вона каже «Ми всю ніч спостерігали», та вона у третій годині ночі дала хропака, проспавши до самого ранку.
          - Лишається взяти аналіз трави, це я зроблю у себе вдома в лабораторії, і дам тобі знати результати. – Повідомила Чарлі, відшукавши у себе в кишені скляну ємкість з травою, яку брала ще в ранці. 
          - Добре, дякую дуже тобі за допомогу, Чарлі! – усміхаючись сказала я, і ми обійнялися.