Розділ 30

Тереза стояла біля дверей, не знаючи, чи робити крок уперед. Джеймс сидів за столом, спиною до неї, і дивився в маленьке віконечко.

— Ти все ж прийшла, — тихо промовив він, не обертаючись.

Тереза глибоко вдихнула, наче намагалася стерти з голосу все, що могло б видати її стан.

— Ти ж сам цього хотів?

Джеймс озирнувся, і Тереза спокійно додала:

— То скажи… за що саме тебе посадили? Які помилки цього разу? Шахрайство? Фінансові махінації? Чи щось серйозніше?

— Помилки, — повторив він. — Гарне слово. Дуже… делікатне.

— І це все, що ти можеш мені сказати? — примружилася Тереза.

— За все, що ти щойно перерахувала. Шахрайство, фінансові махінації. І разом вони виглядають переконливо для суду, особливо з доказами, які надав прокурору Віктор Блеквуд.

Джеймс підвівся. Повільно, наче долаючи втому, підійшов до скла. Його очі, ті самі, які колись дивилися на світ із непохитною впевненістю, тепер були вологі, ніби він боровся з тим, чого ніколи не дозволяв собі.

— Терезо… я… не знаю, як все пояснити.

Вона мовчала, вдивляючись у нього. Звикла бачити в ньому залізо. Тепер бачила зламану людину.

— Я зробив надто багато помилок, — його голос зірвався. — Я вимагав, тиснув, змушував тебе жити так, як я хотів… ніби ти була продовженням мене, а не собою. Він потер обличчя долонею і присів на стільчик.

— Я не проситиму, щоб ти пробачила. Адже розумію, що мені немає вибачення. Але хочу, щоб ти знала — я шкодую за всі свої вчинки.

Тереза зробила крок ближче. Уперше за багато років вона бачила, як він опускає очі.

— Ти не повинен… — прошепотіла вона, — я вже давно перестала чекати цих слів.

— А я все одно маю їх сказати. — Джеймс важко зітхнув. — Бо якщо ні — тоді все, що я робив, справді не матиме сенсу.

Він закрив обличчя руками. І тоді вона побачила — сльози. Справжні. Однак тиша, яка запала між ними, ще більше почала нервувала Терезу.

— Є ще одне, — промовив Джеймс після паузи. — Алісія. Вона занадто близько до… того, чого не розуміє. Їй потрібен хтось, хто зможе втримати.

Він підняв на доньку погляд і додав:

— Приглянь за нею, Терезо. Не як за обов’язком. Як за кимось, хто ще може бути врятований.

Тереза мовчки вийшла з кімнати для побачень. Її кроки були повільними, ніби боялася, що будь-який рух зламає крихкий баланс усередині. Притулившись спиною до стіни, заплющила очі. У грудях тиснуло. Не від болю, від важкості всіх почуттів, які повернулися одночасно: спогади, образи, розгубленість… Утім вона все одно не могла пробачити батька. Не могла. І доки не хотіла цього.

Сльоза скотилася по щоці. Вона витерла її швидко, ніби це було щось зайве, недоречне. Тюремний охоронець наблизився до неї і провів коридором до виходу. Вона пішла швидше, немов утікаючи — від нього, від себе, від минулого, що раптом почало боліти по-новому.

Коли двері за нею зачинилися важким металевим звуком, Тереза опинилася на подвір’ї в’язниці. Холодне повітря різонуло легені. Територія була тиха, на диво занадто тиха — лише віддалений шум траси нагадував, що світ за стінами жив далі. Вона зробила кілька кроків до воріт. Охоронець кивнув їй на вихід, і ворота повільно розчинилися. Тереза ступила за межу й важко зітхнула.

Неподалік біля машини стояв Даміан. Тереза повільно рушила до нього. Ноги були ватяними, кожен крок віддавався внизу живота тупим пульсуючим болем. Дихання збивалося з кожним кроком. Вона спробувала вирівнятися, але тіло не слухалося.

— Терезо?

Вона зупинилась і, важко вдихнувши, поклала руку на живіт. Різкий біль пронизав її настільки сильно, що перед очима потемніло. Світ навколо трохи хилився, ніби декорація, яка от-от упаде.

— Даміане… — ледве видихнула вона, і голос зламався.

Він миттєво кинувся до неї. Його руки встигли підхопити її в ту саму секунду, коли коліна підломилися.

— Тримаю. Я тут.

Тереза хотіла щось сказати, але подих став уривчастим, а біль розростався, мов хвиля, яка затоплює з середини. Зір розмивався, а звуки довкола віддалялися. І тоді темрява обійняла її зовсім.

— Тере… — голос зірвався. Даміан пригорнув її до себе, відчуваючи, як паніка розливається гарячою хвилею десь під ребрами.

Даміан натиснув на брелок — задні дверцята автомобіля тихо клацнули й почали повільно відчинятися. Тримаючи Терезу на руках, він вперся ліктем у двері, розсунув їх ширше й обережно поклав її на заднє сидіння. Перевіривши її пульс, швидко зняв пальто й підклав під голову.

Дверцята грюкнули. За секунду він уже був за кермом і, завівши двигун, рушив. Даміан нахилявся вперед, час від часу кидаючи короткі різкі погляди в дзеркало — на її нерухоме тіло, бліде обличчя.

Газ. Гальма. Поворот. Гудок.

Усе зливалося в один довгий, пронизаний страхом ривок до лікарні.

Він думав лише про одне: встигнути…

І тоді, крізь цей розмитий світ, до Терези долинули інші звуки. Писк апаратів. Чужі голоси.