Розділ 29 / Бонус — «Шепіт серця»

Бонус / Частина шоста / «Шепіт серця» — Історія Теї і Логана

Минуло кілька днів після весілля. Життя повернулося до свого звичного, майже буденного ритму.

Теона прокидалася рано — іноді ще до світанку. Пила каву, ковтаючи думки про те, скільки справ чекає попереду. На роботі завжди була метушня: зустрічі, створення фоторепортажів, обробка й відбір матеріалу, нескінченні дедлайни й відстоювання матеріалів своєї роботи. Увечері ж — інші турботи.

Вона навідувалася до будинку для людей похилого віку, де мешкала бабуся Дороті. Привозила улюблені книги, домашнє печиво, слухала, як бабуся розповідає історії, які повертали її в дитинство. Там, серед старих фотографій і запаху ліків, час завжди сповільнювався — і Теона дозволяла собі хоч кілька хвилин спокою.

А потім — знову місто, дзвінки, фоторепортажі… і батьки. Їхні нескінченні розмови ні про що й суперечки. Мати питала, коли вона нарешті візьметься за голову щодо серйозних стосунків. Батько мовчав, та його мовчанка важила більше за будь-які слова. Теона відповідала спокійно, але кожна така розмова залишала по собі присмак гіркоти.

І лише коли вона поверталася додому пізно ввечері — місто вже дрімало, а вікна світилися далекими вогниками — тоді дозволяла собі видихнути. Вмикала музику, кидала сумку на підлогу, сідала біля вікна. І думала, що, може, все це — і є життя: трохи втоми, трохи радості, і люди, яких любиш, навіть коли вони не розуміють тебе до кінця.

У редакції стояв звичний гул — клацання клавіатур, дзвінки, аромат кави, що змішувався із запахом паперу. Теона саме перевіряла макети нового випуску, коли до кабінету зайшов головний редактор — містер Мейсон, як завжди, із суворим виразом обличчя й текою під пахвою.

— Теоно, маю для тебе нове завдання, — промовив він без вступів.

Вона підняла очі від монітора.

— Якщо це знову корпоративна фотосесія з депутатом і його собакою, я піду у відпустку, — буркнула вона.

— Це серйозніше. Наш клієнт хоче, щоб саме ти провела зйомку на узбережжі Тихого океану. На острові.

Теона застигла.

— На острові? — перепитала повільно. — Ви зараз жартуєте? Я — репортажний фотограф, а не тревел-блогер.

— Замовник наполягає, — відказав Мейсон спокійно. — Каже, бачив твої роботи із серії «Обличчя міста». Вважає, що тільки ти зможеш передати потрібний настрій.

Тея потерла скроню.

— А що це взагалі за проєкт? Що мені треба знімати — пальми, серфінгістів чи рекламну кампанію сонцезахисного крему?

Редактор зітхнув і кинув на стіл теку.

— Цей контракт високого рівня. І… відмова — не найкраще рішення для репутації журналу. Сама розумієш, якщо не ми, то знайдуть когось іншого.

Теона глянула на теку, потім — на нього.

— Тобто або я лечу на якийсь острів посеред океану, або наша репутація страждає?

— Саме так, — підтвердив він. — І, якщо чесно, я не бачу нікого, хто впорався б краще за тебе.

Вона довго мовчала. Десь у грудях наростало знайоме відчуття — суміш цікавості, страху й виклику.

— І коли виліт? — спитала нарешті, здавшись.

— Сьогодні увечері, — відповів Мейсон і вперше усміхнувся. — Пакуй камеру та одяг, Теоно. Це може бути зйомка року.

У залі аеропорту була звичайна метушня — гул голосів, блиск валіз, запах кави й теплі зустрічі. Теона нервово оглянулася, усе виглядало як звичайне відрядження. Але щось у всій цій історії не давало спокою. Ще й і замовник десь чекає. Але де саме? І як вона його пізнає?

І ось, коли вона озирнулася, то біля приватного терміналу побачила його.
Логан стояв, обпершись на поручень, у сірій сорочці і з тією самою нахабною усмішкою, від якої в неї щоразу все переверталося всередині. Теона зітхнула й пішла до нього.

— Що ти тут робиш?!

— Чекаю тебе, — спокійно відповів він. — Ми летимо разом.

— Ми?! — Теона зробила крок уперед. — Це жарт? Це моя робота, а не побачення на острові!

— Заспокойся, — промовив він м’яко, але впевнено. — Це теж частина роботи.

— І як давно ти працюєш у редакції, га?

Логан на мить відвів погляд, а тоді винувато усміхнувся.

— Можливо, я… трохи допоміг організувати це відрядження.

— Трохи?! — вигукнула Теона. — Ти що, підкупив мого редактора?!

— Не підкупив, а переконав, — виправив він, крокуючи до неї. — І, до речі, він не був проти. Я просто хотів… щоб ти нарешті відпочила. І щоб ми… мали час познайомитися ближче.

Вона завмерла. А тоді вдарила його кулаком у груди — не сильно, але з усім тим обуренням, що накопичилося.

— Ти божевільний, Логане! Я могла відмовитися, я могла…

— Але ж не відмовилася, — він перехопив її руку. — Бо десь углибині ти хотіла цієї пригоди.

— Я хотіла нормального життя! — обурилася вона, вириваючи руку. — Без інтриг, без твоїх фокусів!