Розділ 28

У коридорі слідчого ізолятора була тиша. Повітря пахло металом і пилом, змішаним із різким ароматом дезінфектора. Алісія сиділа на жорсткому пластиковому стільці, стискаючи в руках паспорт, який вже кілька разів перевірили охоронці. Її пальці побіліли — так міцно вона тримала той клаптик картону, наче він міг стати талісманом.

Дідусь Джеремі мовчки сидів поруч, опираючись ліктем на тростину. Його обличчя зберігало спокій, але в очах була втома, якої він намагався не показувати навіть у найгірші дні.

— Не передумала?

Алісія похитала головою.

— Ні. Я маю побачити його.

Двері десь у кінці коридору клацнули. Чоловік у формі покликав їх:

— Відвідувачі до Джеймса Моргана. Прошу за мною.

Їх повели довгим сірим проходом, де кожен крок лунав гулко, як відлуння в порожнечі. Металеві двері з вічками, запах вологи, приглушені голоси — усе це тиснуло, стискало груди. Коли нарешті відчинили останні двері, у невеликій кімнаті їх зустріло холодне світло лампи й стіл, розділений товстим склом.

Джеймс підняв голову й поглянув спершу на доньку, потім перевів погляд на батька. Алісія завмерла. Серце калатало так, що вона ледве могла дихати.

— Тату… — прошепотіла.

Він не відразу відповів. Лише нахилив голову трохи вперед, вдивляючись у неї.

— Я радий тебе бачити, доню, — промовив він хрипло. Перевівши на погляд на батька, кивнув йому.

Джеремі стояв позаду, трохи осторонь, дивлячись на них обох — дві частини однієї зламаної сім’ї, які зустрілися через товсте скло.

Алісія присіла на стільчик і піднесла долоню до скла, не торкаючись, лише наближаючись — так, ніби хотіла доторкнутися до минулого, якого вже не повернути.

— Я… я просто хотіла знати, як ти.

— Тепер бачу, що хоч хтось не відвернувся.

Джеймс злегка опустив голову, пальці нервово стискали край столу.

— Я не такий, яким мене показують, — захитав головою. — Те, що ти чуєш у новинах, це… перебільшення. Я робив те, що вважав правильним. Для бізнесу. Для вас.

Алісія вдивлялася в нього крізь скло. У його голосі було щось від колишнього Джеймса Моргана — упевненість, холодний контроль, але під ними тепер проривалася тріщина.

— Для нас? — прошепотіла. — Ти зруйнував усе, що в нас було?

— Я намагався врятувати сім’ю! — раптом вибухнув він. — Ти не розумієш, як воно — стояти під тиском, коли всі хочуть шматок твого життя! Я… я просто хотів зупинити це!

Його голос зірвався, і Джеймс відкинувся на спинку стільця. На мить запанувала гнітюча тиша, лише чути було, як тихо цокає годинник на стіні.

— Але, — прошепотів він далі, — деяких речей вже не виправити.

Алісія нахилилася ближче й прижмурилася.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не знайшов у собі сили врятувати Терезу з рук Гектора.

— Про що ти говориш? — скривилася Алісія. — До чого тут Тереза?

— Гектор Вальтер викрав її… і я, я боявся…

Алісія глитнула. А дідусь Джеремі не очікував такого почути й важко зітхнув.

— Сину, що ще ми повинні знати? Тільки говори правду! Досить брехні та маніпуляції.

Джеймс не відразу відповів. Його руки тремтіли.

— Твоя мати того вечора… Вона не мала їхати з Корнерами, — його голос став зовсім тихим, ніби він боявся самого себе. — Джил пішла з тої вечірки, тому що… я їй зраджував.

Дідусь Джеремі повільно наблизився й присів поряд з Алісією, яка витріщила очі на батька й мовчала.

— Джеймсе…

— Я не хотів, щоб все так трапилося.

Його слова зависли в повітрі, мов удар, який не можна відвернути. Алісія застигла, дивлячись у скло — її відображення раптом стало чужим, перекошеним від шоку.

— Ти… — її голос зірвався. — Ти жартуєш?

— Я не хотів цього, Аліс… — повторив він, й очі блиснули вологою. — Це була помилка.

Але Алісія вже не чула його. Її руки тремтіли, а губи побіліли.

— Помилка? — вигукнула вона, відштовхнувшись від скла. — Через твою помилку мама загинула! А тепер ти маєш нахабство виправдовуватись?!

— Алісіє… — Джеремі торкнувся її плеча, але вона різко відсахнулася.

— Ні, дідусю! — крикнула. — Він убив її! Йому байдуже було на неї, на нас! Байдуже на всіх, окрім самого себе!

Джеймс сидів нерухомо. Його погляд опустився, плечі опали. Усе, що колись тримало його раніше: влада, гордість, маска спокою — розсипалося на очах.

— Я… запізно зрозумів, що зробив, — тільки й зміг прошепотіти.

Алісія дивилася на нього ще мить, потім різко відвернулася.

— Я тебе більше не хочу бачити, — кинула вона, і ці слова прозвучали гучніше, ніж будь-який вирок. — Ти мені більше не батько. Ненавиджу тебе. Ненавиджу.