Розділ 26 + Бонус / Частина п’ята / «Шепіт серця»

У двері тихо постукали. Тереза озирнулася й не встигла навіть нічого сказати, як у палату забігла Теона. Її очі були червоні, волосся розтріпане, руки тремтіли, ніби вона бігла сюди без зупинок.

— Боже, Терезо… — прошепотіла вона й кинулася до неї. Обійняла так міцно, що Тереза відчула, як із її грудей виривається хрип.

— Все добре, — промовила тихо, гладячи Теону по спині. — Уже все добре.

— Я так рада, що з тобою все добре… — голос Теони зірвався. — Я коли дізналася… Я думала…

— Це вже позаду.

Теона глибоко вдихнула, ніби вперше за довгий час.

— Хто це зробив? — стиснула кулаки.

— Ділан, — зітхнула Тереза.

Теона застигла. Її губи трохи розтулилися, а погляд ніби став порожнім.

— Ділан ще той… покидьок.

— Але в підвалі був і Сандерс.

— І в підвалі був Сандерс? — округлила очі. — Ти жартуєш?

— Ні. І… Сандерс навіть намагався допомогти. Дивно, правда? — Тереза знизала плечима. — А винен насправді у всьому Вальтер. Це він тягнув за нитки.

Теона провела долонею по обличчю, намагаючись упоратися з тим, що почула.

— Я не знаю, як ви всі витримуєте це, — видихнула. — Це наче життя в шаховій партії, де кожен хід — пастка.

— І все ж… — Тереза легко усміхнулася, — Даміан приїхав. Як завжди, коли вже здається, що все втрачено.

— А Логан? — обережно запитала Теона, вдивляючись у Терезу, ніби боялася почути щось погане.

— Він прикрив мене, і… його поранили, — тихо відповіла Тереза, відводячи погляд.

Теона на мить застигла, потім зітхнула й опустила голову. Її плечі почали тремтіти.

— Знаєш… — прошепотіла вона. — Мені здається… ні, не здається — мені насправді подобається Логан.

Тереза присіла на ліжко й взяла подушку.

— Ти серйозно?

— Так… гм… мабуть, — Теона намагалася усміхнутися, але куточки губ зрадницьки тремтіли. — Хоча момент, мабуть, не найкращий для таких зізнань.

Тереза усміхнулася й лагідно потиснула її руку.

— А може, саме той.

Теона видихнула й трохи нервово засміялася.

— А знаєш, я його… вдарила по голові вазою.

— Що? — Тереза мало не впустила подушку, на яку спиралася.

— Ну, це довга історія. Я просто схопила вазу і… — Теона показала, як замахнулася. — Раз! І просто в голову.

Тереза не стрималася й засміялася. Сміх вирвався з глибини, як полегшення після довгого страху. Теона також засміялася, і Тереза потяглася до неї і легко обійняла.

— Стань моєю дружкою на весіллі, — прошепотіла. — Тільки попереджаю: відчуваю, що Логан буде свідком.

На мить у палаті запала тиша. Потім обидві знову вибухнули сміхом — тихим, надламаним, крізь сльози. Але в тому сміхові було щось живе, тепле, справжнє. Тереза вперше за довгий час відчула, що світ хоч і похитнувся, але не впав — у ньому ще залишилося щось людське.

Двері раптово відчинилися без стуку. Тереза обернулася, і серце стислося. На порозі стояв Даміан. Тінь падала на його обличчя, але вона відразу помітила — руки збиті, суглоби роздерті до крові.

— Даміане… — лише прошепотіла вона, не знаючи, що саме болить сильніше — її шрам на зап’ясті чи його кулаки.

Він зустрів її погляд, намагаючись усміхнутися, та в очах було щось інше — злість, що ще не вщухла, і ніжність, яку він намагався приховати. Привітавшись із Теоною, додав:

— Терезо, готова їхати додому?

— Ти… знову втрутився в щось небезпечне, так?

Він мовчки наблизився, поклав долоню їй на плече й поцілував у верхівку.

— Ти… де був? — тихо запитала вона.

— Вирішував проблеми, — коротко відповів він.

І Теона, дивлячись на них обох, відступила до дверей. Зупинившись біля дверей, оглянулася.

— Я згодна стати дружкою, — усміхнулася Теона, й Даміан та Тереза обернулися до неї. — І гарного вам вечора, — додала Тея і підморгнула.

У коридорі Теона глибоко вдихнула, намагаючись оговтатися від усього, що почула. Потім рушила до іншого відділення — до Логана.

— Перепрошую, — звернулася до лікаря, — я хотіла б побачити Логана. Гм… прізвище не знаю. На жаль.

Лікар поглянув на список і відповів спокійно:

— Він відпочиває після операції. Після таких травм потрібен спокій. Завтра зранку зможете його навідати.

Теона кивнула й повільно відійшла.

Тим часом Даміан допоміг Терезі спуститися сходами. На вулиці вже сутеніло, асфальт блищав після короткого дощу. Машина чекала біля входу. Вона сіла на пасажирське сидіння, притримуючи сумку, і відчула, як у салоні змішується запах шкіри, бензину й чогось ще — його власного, знайомого й небезпечного водночас.