Розділ 23

Теона довго не могла заснути. Переверталася з боку на бік, вставала, ходила колами по кімнаті, поки, зрештою, не підійшла до вікна й не відсунула фіранку. Місто загорнулося в туман, і десь удалині тремтіли вогні порту. Вона зітхнула, пішла на кухню й зробила чай. Не пила — просто тримала чашку в руках, відчуваючи, як тепло повільно тане в долонях.

Думки знову повертали її до Терези. Де вона зараз? Чи в безпеці? Чи хтось поруч?

«Як легко все може зруйнуватись, коли в гру вступають ті, хто сильніший та підступніший».

А потім подумки перенеслася до Логана. Це, мабуть, і було найгірше: відчуття, що всередині неї прокидається щось живе. Вона ж вірила, що ніхто більше не зможе цього зробити. І все ж цей чоловік потривожив її серце. Його голос, його погляд, навіть мовчання між ними мало якусь незбагненну хімію.

Вона притулилася до підвіконня, вдивляючись у темряву.

«Може, я просто боюся знову повірити в почуття?»         

А десь у глибині міста, за кілька кварталів від будинку Теони, інше світло розтинало ніч. А саме світло настільної лампи в кабінеті прокурора Ендрю Міллігана.

Даміан стояв біля вікна, схрестивши руки за спиною. За масивним дубовим столом сидів прокурор Мілліган і зосереджено гортав файли на комп’ютері.

— Ви розумієте, у що вплуталися? — Мілліган нарешті підвів очі.

— Ми розуміємо, — коротко відповів Даміан.

— І ви вирішили довіритися мені? — вигнув брову прокурор і перевів погляд на Логана.

— Міллігане, — посміхнувся Логан і повільно подався уперед, — перед тим як прийти сюди, я перевірив усе, що змогла дістати моя мережа. Ви — людина, якій можна довіряти. І, мушу визнати, не дарма вас так називають: ви один із небагатьох, хто ще живе за законом.

Даміан кинув на брата короткий погляд. Він довіряв Логану. І саме зараз все в руках цих двох чоловіків.

— А ми, на жаль, не завжди можемо жити за законом, — зітхнув Даміан, засунув руки в кишені, обійшов стіл і присів поряд у крісло.

— Натяк зрозумів, — хмикнув Мілліган. — Тоді доведеться і вас заарештувати.

Логан і Даміан переглянулися.

— Ми нічого поганого не зробили, — усміхнувся Логан.

Мілліган закотив очі, витяг із тумби чорну флешку й поклав її на стіл.

— Блефуйте перед Вальтером, — буркнув Мілліган і, взявши ручку, швидко написав на аркуші номер телефону. — Це його номер телефону. Не питайте, звідки він у мене.

Даміан підхопив флешку й папірець.

— Тільки майте на увазі: якщо вас піймають — я допомагати не буду, — додав прокурор і відкинувся на спинку крісла.

Тим часом Тереза, перебуваючи в сирому підвалі, не помітила, коли заснула. Голова м’яко схилилася на плече Сандерса. Він не ворушився, лише зрідка кидав короткі погляди на двері. Десь далеко гуділи труби й світло від лампи миготіло, відкидаючи їхні тіні на стіні.

Раптом двері відчинилися. Сандерс ледь повернув голову й одразу підвівся. А Тереза прокинулася від того, що вдарилася чолом об стіну й тихо застогнала.

До підвалу увійшов чоловік років п’ятдесяти в темному пальті. Його погляд був холодний, ніби відточений роками влади. Обличчя — гострі риси, сивина на скронях, а губи стиснуті в тонку лінію, що не обіцяла нічого доброго. Це був Гектор Вальтер.

Він зупинився посеред підвалу, роздивився все — стіл, стіни, Терезу, яка щойно прокинулась і трималася за чоло, і Сандерса, який мав вигляд загнаного звіра.

— Ну так що, Грегорі, тепер, можливо, згадаєш, куди подівся мій вантаж? — спокійно промовив Вальтер і склав руки позаду.

Сандерс хмикнув і мигцем поглянув на охорону. Тереза, затамувавши подих, схилилася спиною до стіни й мовчки спостерігала за двома альфа-самцями. Один — мер міста, офіційна влада. Інший — злочинець, переслідуваний і небезпечний. Але в цю мить усе ніби перевернулося: мер виглядав як той, хто давно переступив межу людяності, а злочинець — єдиний, у кому ще жевріла совість.

— Я вже говорив тобі, що не знаю, де вантаж! — грубо відповів Сандерс.

Вальтер засміявся й захитав головою.

— Невірна відповідь, — процідив крізь зуби чоловік і перевів погляд на Терезу. — Міс Морган, а ви підете зі мною.

— Пане мер, яка радість вас побачити, — фиркнула Тереза.  

Двоє охоронців підійшли до неї. Один нахилився до Терези й, схопивши за лікоть, різко підняв. Коли виходила, вона обернулася — Сандерс дивився на неї, не рухаючись. Двері зачинилися, залишивши позаду приглушене світло лампи й тінь чоловіка. Тереза в цей момент відчула, як серце б’ється ніби в самих скронях.

Коридор здавався нескінченним. Її вели двоє — попереду високий чоловік, позаду ще один. Кроки відлунювали рівним, глухим ритмом. Десь зверху гуділи труби, і цей звук чомусь нагадував їй серцебиття — чуже, металеве. Охоронець зупинився й, відчинивши дверцята, кивнув їй. Тереза зайшла в санвузол і ногою зачинила двері. Вона була занадто втомленою і злою одночасно, щоб дотримуватися правил етикету.

Вона підійшла до дзеркала. Відбиття здавалося чужим: розпатлане волосся, мішки під очима, тонка смуга крові на скроні. Очі — ніби не її. Занадто темні, занадто стомлені. Тереза відкрутила кран і, нахилившись, намочила руки й довго дивилася, як краплі скочуються по долонях. Усе виглядало так буденно, ніби вона справді просто «приводить себе до ладу». Але кожен рух здавався ритуалом перед невідомим. Коли двері знову відчинилися, там стояла жінка — у чорному костюмі, із суворим поглядом — і дала їй серветки.