Розділ 20

Пентхаус Віктора потопав у денному світлі. Скляні стіни відкривали краєвид на місто, де внизу снували машини й люди, а нагорі панували тиша в коридорі й хаос у кабінеті.

Логан сидів за масивним столом, заваленим документами: контракти, роздруківки, рахунки. Він уже кілька годин намагався скласти докупи схеми Вікторового бізнесу в іншому місті.

— Бачу, ти весь у роботі? — хмикнув Даміан, присівши навпроти.

— І тобі привіт, — Логан відклав папери й глянув на Даміана з-під чола. — Я завжди вирішував проблеми кулаками чи словами. А тут… відчуваю себе ідіотом. Я фіговий бізнесмен.

— Щоб розібратися з бізнесом Віктора, можна залучити спеціально навчених людей.

Логан зітхнув. Він завжди звик діяти швидко: удар, рішення, постріл. Усе просто. А тепер його руки ковзали по аркушах, і від цього він відчував себе зв’язаним по руках і ногах. Папери здавалися ще гіршими за кайдани.

— Ну, я вже думав подзвонити бухгалтеру з «КорБілд», — буркнув Логан. — Ти ж не проти?

— Так би й зробив, — кивнув Даміан.

— Як ти справляєшся сам зі своїм бізнесом?

— Ну, по-перше, «КорБілд» викупив Віктор. І саме він прийняв на роботу хороших спеціалістів. А я лише підтримую загальний напрямок і контролюю ключові рішення. Не хвилююся за бізнес — там працюють люди, яким довіряю.

— Гм… круто, — кивнув Логан. — Хоча б щось старий зробив хороше.

— До речі, як там наш товариш Сандерс?

— А біс його знає, — Логан знизав плечима. — Може, зараз пише мемуари «Як я не став генієм бізнесу й все просрав».

Логан відкинувся на спинку крісла й, запхнувши документи в теку, додав:

— До речі, телефонував адвокат Віктора.

— І що хотів?

— Не він, а сам Віктор, — Логан потер перенісся. — Старий хоче зустрітися з нами.

— Які в тебе плани? — примружився Даміан і підвівся.

Логан закотив очі й відкинувся на спинку стільця.

— План один: розібрати цей хаос. Хоча якби ти дав мені ще тиждень, я б склав із цих паперів принаймні гарний літачок.

— Ну, гарний літачок ще встигнеш зробити.

— Почекай… — закотив очі Логан. — Ти хочеш побачитися з Віктором?

— Не я, а ми, — на диво спокійно промовив Даміан, і Логан не стримав фиркання. — Віктор у слідчому ізоляторі. І скоро суд. Можливо, хоче покаятися?

Логан перевів погляд на документи й втомлено провів долонею по обличчю.

— Гаразд, — кивнув Логан. — Однак знай, я не в захваті від такого…

Логан і Даміан вийшли з будівлі. Охорона рушила слідом, але Логан лише підняв руку — короткий, різкий жест, від якого вони одразу зупинилися. Було ясно: на цю зустріч вони їдуть удвох і він сів на пасажирське місце в авто Даміана. Мотор загуркотів, і в салоні запала тиша. Чим ближче вони під’їжджали до слідчого ізолятора, тим сильніше відчувалася вага майбутньої розмови.

По приїзду в слідчий ізолятор, начальник установи повідоми, що триває планова перевірка, і всі побачення тимчасово призупинені. Даміан і Логан чекали майже годину. У коридорі стояв різкий запах антисептика, вдалині лунав відголос дзвінких кроків охорони. Сірі пластикові лавки у вузькому коридорі врізалися в спини, час тягнувся повільно, мовби навмисне. Навколо чутно було лише глухе гуркотіння дверей та уривки команд, які віддавали чергові. І нарешті, після очікування, їх запросили всередину.

У кімнаті для побачень панувала волога задуха. Скляна перегородка була вкрита тонкими подряпинами, ніби хтось відчайдушно намагався стерти сам факт свого перебування тут. Два пластикові стільці стояли по один бік, стіл із потертою поверхнею відблискував під мертвим світлом лампи. Логан і Даміан оглянулися, і Логан не стримав іронію:

— Романтика, що й казати, — пробурмотів він. — Наче прийшли на побачення в мотель для бомжів. Хоча, згадай, наші побачення за ґратами виглядали хоча б емоційно-піднесеними…

Даміан лише стиснув вуста, не відповідаючи, але короткий спогад про холодні камери й запах іржі майнув у його свідомості.

За кілька хвилин двері відчинилися, і з’явився Віктор із наручниками на руках та в супроводі двох охоронців. Віктор кивнув їм і, на здивування, подякував й одразу обвів поглядом кімнату: спершу зупинився на Даміані, потім на Логані.

Він виглядав виснаженим: під очима темніли кола, обличчя стало худішим, а окуляри, здавалося, тиснули на перенісся. Варто було йому сісти, як другий охоронець прикував його наручниками до металевої петлі на столі. За мить обидва охоронці відступили й за кілька секунд вийшли.

— Якби я точно був упевнений, що вийду звідси, то не запросив би цю зустріч, — фиркнув Віктор. Його голос, хоч і ослаблений, був твердий, а очі пильні, уважні, не давали приводу вважати його розбитим. Губи затремтіли, коли він додавав: — Але мій час, ймовірно, спливає.

Даміан і Логан переглянулися: в обох в очах промайнуло роздратування й холодна увага.

— Хтось хотів моєї смерті в слідчому ізоляторі. Ледве живим лишився, — додав Віктор, і його голос став ще тихішим, ніби він шкодував, що вимовляє це вголос.