Розділ 10

Тереза стрімко пройшла коридором. Кожен крок віддавався в грудях, серце калатало, ніби попереджало про небезпеку піддатися емоціям. Вона відчувала, як напруга стискає руки, плечі й щоки, і на мить хотілося просто сховатися в тиші власної кімнати.

Дідусь Джеремі, який стояв неподалік, все також бачив. Його погляд став серйозним, лоб наморщився. Він хитнув головою, ніби підтверджуючи власні передчуття: інколи молодь не може втримати емоцій, і навіть найнеймовірніші зустрічі стають випробуванням. Зітхнувши, він повільно пішов у свою кімнату. Лише слабкий шум кроків відлунював у вечірньому будинку, нагадуючи про те, що навіть у спокійних місцях життя може несподівано заграти новими фарбами.

Тереза майже пройшла коридор, коли позаду почувся тихий, але впевнений крок. Вона оглянулася і Даміан уже стояв за нею, а його блакитні очі пильно стежили за кожним рухом.

— Дозволь мені провести тебе, — спокійно промовила вона, не показуючи ані емоцій, ані хвилювання. Її голос звучав рівно, але всередині все вирувало.

Вона повела його до кімнати. Двері тихо зачинилися позаду них, і Даміан став навпроти Терези.

— Терезо… — почав він, але голос трохи зламався, коли він намагався сховати емоції. — Я… я не можу просто стояти осторонь, коли між нами недомовленості.

Тереза глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати калатання серця, але слова виривалися самі:

— Даміане… я теж не можу приховувати того, що відчуваю. Все це… твій приїзд, цей момент — воно рве мене навпіл. І я… не знаю, що робити.

Його погляд змінився — холодна рішучість злегка розтопилася, відкривши місце для людської вразливості.

— Я не збираюся тобі шкодити… — тихо промовив Даміан і зробив крок ближче, — тільки хочу, щоб ти була чесною із собою. І зі мною також.

Тереза опустила очі, на щоках з’явився рум’янець. Вона хотіла закричати, щоб звільнитися від внутрішнього напруження, але лише прошепотіла:

— Я не можу… я боюся, за тебе. Що минуле поглине тебе.

Серце Даміана здригнулося, і він нахилив голову ближче, ледве доторкаючись губами до її вуха:

— Я тут, Терезо. І ніщо не змусить мене піти. Навіть минуле.

Їхні очі зустрілися, напруга наповнювала кімнату, і на мить весь світ зупинився. Вона розривалася між страхом і бажанням, між втечею і бажанням залишитися, а він просто спостерігав, терпляче чекаючи, доки її серце знайде відповідь.

Тереза зробила крок назад, відчуваючи, як серце калатає всередині грудей. Вона намагалася впорядкувати думки, але слова, які так довго тримала в собі, хотіли вирватися назовні.

— Я боялася, що ти не зрозумієш, — тихо зізналася вона, дивлячись у підлогу. — Боялася, що бажання помстися батьку візьме над тобою вверх. І ти кожного дня, дивлячись на мене, будеш страждати.

Даміан не зробив жодного руху, лиш спостерігав. Його очі, темні й пильні, м’яко відображали її страх, але водночас — терплячу рішучість. Кожен її жест, кожен тремтячий подих він відчував, як відлуння власних емоцій.

— Терезо… — промовив він тихо, зробивши ще крок ближче, але не порушуючи її простору. — Я не прийшов, щоб ламати тебе. Я тут, щоб бути поруч. І щоб чекати. Стільки, скільки знадобиться.

Вона підняла очі й зустріла його погляд. У темних відтінках його очей вона помітила терпіння, силу й турботу водночас. Її губи здригнулися, ніби намагаючись промовити щось, але слова сплуталися.

— Я… — прошепотіла вона. — Я не знаю, як правильно… як поводитися, коли ти поруч. Все всередині мене… виривається назовні. І не знаю, як зробити правильно.

Даміан повільно нахилився ще ближче, так що відстань між ними зменшилася майже до дотику. Його голос став ледь чутним, майже для неї однієї:

— Ти не мусиш нічого робити правильно. Просто будь собою. Я знайду шлях до тебе, навіть через страх.

Вона глибоко вдихнула, відчуваючи, як розгубленість всередині поступово перетворюються на щось нове — на бажання довіритися, на бажання підкоритися йому.

— Даміане… я не хочу більше ховатися від тебе. Я… хочу, щоб ти знав усе, навіть якщо це боляче.

Його очі м’яко освітлювалися в лампах, а усмішка ледве торкалася губ. Він повільно простяг руку, не торкаючись, але так, щоб вона відчула його намір.

— Ти вже не ховаєшся, — тихо промовив. — І я тут, щоб бути поруч. Щоб ділити з тобою і страх, і спокій. І все, що ти відчуваєш… це важливо для мене.

Тереза відчула, як стіни всередині неї поступово тануть. Вона зробила крок назад, і їхні погляди знову зустрілися. У кімнаті запанувала тиша, але це була тиша наповнена очікуванням і теплом. Даміан не поспішав нічого говорити, бо розумів: зараз важливо дати їй час і простір, щоб вона відчула себе в безпеці.

Він відступив на крок і спробував розрядити атмосферу невеликим жартом.

— Терезо… ти, випадково, не підкинула мені в ліжко ящірку? — промовив він із легкою посмішкою, що ледве торкалася губ.

Тереза різко здригнулася, а потім несподівано дзвінко засміялася. Її сміх прозвучав у кімнаті як маленький спалах тепла, і Даміан щиро всміхнувся.

— Ох, ні, — відповіла вона, усміхаючись, — до такого я не додумалася.