Розділ 7

На небі розливалися золотаво-рожеві відтінки. Ферма дихала спокоєм — чути було тільки рипіння дерев’яних воріт та ржання коней. Тереза сиділа на лавці під старою яблунею, а поруч, із тростиною в руках, розташувався дідусь Джеремі. Він спостерігав за онукою, не кваплячись ставити прямі запитання, але його теплі проникливі очі й так видавали цікавість.

— Ти так раптово приїхала, дитино, — нарешті обережно промовив він. — Вирішила змінити обстановку?

Тереза відчула, як у грудях щось стиснулося. Вона знала, що не зможе розповісти всю правду — занадто багато болю й темряви тягнеться за нею з міста. Вона відвела погляд убік, ковтаючи зітхання.

— Просто… захотілося тиші, діду, — промовила вона невпевнено.

Джеремі нахилив голову й легко усміхнувся, але нічого більше не запитав. Він умів чекати — і, мабуть, знав, що колись Тереза сама розкаже.

— А ти ніколи не розповідав, чому не спілкуєшся з батьком, — поглянула на дідуся.

Чоловік важко зітхнув і знизав плечима.

— Після загибелі твоєї матері все змінилося. Джеймс і так завжди прагнув більше влади та… грошей. А опісля взагалі почав віддалятися. Спочатку — короткі розмови, потім мовчання. А далі — ні дзвінків, ні листів. Наче вирішив, що батька в нього більше немає.

— Ну, як би я не хотіла цього визнавати, утім… лише Кароліна може приборкати його нестерпний характер.

— Можливо, і так, — хмикнув дідусь.

У цей момент у кишені Терези завібрував телефон. Серце підскочило, коли на екрані з’явилося ім’я: Даміан. Вона стиснула долоню, щоб не тремтіти. Джеремі нічого не помітив, тільки дивився вдалечінь. Тереза відхилила дзвінок, однак за кілька секунд він повторився. І ще раз. І ще. Кожне вібрування боляче било в груди.

Врешті вона не витримала — відкрила повідомлення й тремтячими пальцями написала:

«Зі мною все добре. Не хвилюйся».

Відповідь не змусила чекати. На екрані висвітлилося:

«Я все одно знайду тебе, Терезо. І цього разу втечі не буде».

Її серце шалено закалатало. Руки затремтіли. Вона швидко заблокувала екран і сховала телефон у кишеню, намагаючись приховати розгубленість.

— Ти зблідла, — м’яко зауважив дідусь, нахилившись ближче до неї. — Може, тобі води принести?

— Ні… все добре, — поспіхом відповіла вона, відводячи очі.

Щоб змінити тему, вона встала й підійшла ближче до подвір’я, де саме лунали голоси. Там Алісія сварилася з одним із молодих працівників ферми — Ноа.

Джеремі, який також спостерігав за сценою, розсміявся низьким добрим сміхом.

— Еге ж, — сказав він до Терези, хитро підморгнувши. — Мені щось підказує, що нашій Алі подобається цей хлопець. Він хороший, працьовитий, а от Алісія… ще та маленька фурія.

Тереза здивовано глянула на дідуся.

— Справді так думаєш? Вона ж його ледь не з’їла живцем!

— Саме так, — ще ширше всміхнувся Джеремі. — Коли дівчина так сердиться — значить, їй небайдуже. Інакше й слова б не сказала.

Тереза невимушено усміхнулася, і ця тепла сцена трохи розсіяла тяжкість, яка лежала на її серці після повідомлення від Даміана. На мить вона відчула, що життя тут і справді може бути іншим — простішим, чистішим, справжнім.

Але в глибині душі вона знала: тіні минулого вже рушили за нею, і рано чи пізно знайдуть дорогу навіть до цього тихого місця.

— Діду! — Алісія розмахувала руками й швидко наближалася. — Звільни Ноа! Він нестерпний і постійно повчає мене, як дитину. То не так коней кормлю, то не правильно їх мию… Це що таке?

— А ти що, хіба не дитина? — хмикнув, і Тереза ледве стримала смішок.

Алісія затупотіла ногами.

— Я твоя онука…

— Так-так, я пам’ятаю, — кивнув Джеремі. — Утім, якщо буду обирати гарного працівника на конюшню — тебе чи Ноа, то оберу юнака.

— Але ж діду! — запротестувала Алісія і насупилася. Перевівши погляд на Терезу, додала: — А ти чому мовчиш? Також мене будеш зараз повчати, як і дідусь?

— Я дам тобі побути старшою сьогодні. А дідусь? Він завжди знає, як тримати баланс, — розвела руками Тереза.

— О, така вже наша сім’я, — промовив дідусь.

Алісія хитро глянула на Терезу, ніби перевіряючи, чи справді можна було втекти від уроків, і, нарешті, зітхнула:

— Гаразд… але тільки сьогодні.

Тереза підняла долоні догори, як раптом у кишені знову завібрував телефон. Вона глянула на екран і побачила ім’я: Джонні.

— Алло? — швидко відповіла вона, витираючи руки об джинси, і відійшла від рідних.

— Терезо, у нас тут справжній хаос! — голос Джонні звучав різко, нервово, майже з панікою. — Вас немає, містера Джеймса немає… а в нас горять проєкти за кордоном. Люди дзвонять, партнери вимагають відповідей!

Тереза заплющила очі й глибоко вдихнула, щоб хоч трохи заспокоїтися. Її втеча від міста давала лише ілюзію безпеки — насправді всі проблеми йшли слідом, наздоганяючи її навіть тут, серед тиші ферми.