Розділ 6

День затягнувся: у «КорБілд» треба було переглянути контракти, серед них договір із «Фенікс-Груп», уже підписаний Терезою. І лише ввечері Даміан нарешті доїхав до пентхаусу Віктора. Скляні двері відчинилися з тихим шипінням, і перше, що кинулося йому в очі, — охорона, зв’язана по руках і ногах, мов маріонетки, кинуті в кут. Повітря було насичене запахом холодного металу і диму, ніби тут щойно відгриміла маленька війна.

— Нарешті, — пролунав голос із глибини вітальні.

З тіні виступив Логан. Спокійний, з тією ж хижою впевненістю, що й у його батька. Даміан зупинився посеред кімнати, його погляд ковзнув по зв’язаних тілах і повернувся до Логана.

— Де Брегг?

— Відпустив. Нехай біжить, якщо зможе.

Даміан примружився, але в його очах спалахнуло щось схоже на задоволення.

— А Віктор де?

Логан посміхнувся і кивнув у бік закритих дверей кабінету.

— Там, де й має бути. Замкнений.

Охорона безпорадна, а Віктор уперше опинився в пастці, з якої не може вибратися.

— Чудова робота, брате, — Даміан поплескав Логана по плечу й чоловік кивнув.

— Готовий поговорити з Віктором?

— А ти? — примружився.

Логан знизав плечима й відповів:

— Без почуттів та емоцій.

Даміан відчинив двері до кабінету. Усередині Віктор метався, немов хижак у клітці. Його голос гримів, кожне слово було насичене люттю:

— Ви обоє — зрадники! Гнилі шакали! Я знищу вас, зрозуміло? Зітру на порох. На пил!

Його обличчя наливалося червоним, руки стискалися в кулаки. Він виглядав як звір, що ось-ось кинеться на здобич.

Даміан навіть не ворухнувся. Він хмикнув і зухвало опустився в крісло навпроти, закинувши ногу на ногу.

— Кричи, кричи! Тебе все одно ніхто не почує!

Удар перший — байдужість.

Віктор вибухнув криком. Та наступна фраза Логана зупинила його, наче куля, що влучила в серце.

— Охолонь, татусю!

Удар другий — правда.

Віктор застиг, вирячивши очі на Логана.
— Що… ти щойно сказав?

Логан ступив уперед. Його голос був спокійний, але за ним відчувалася сталь:

— Сам почув. Я твій син. Той, якого ти покинув. До речі, у матері зараз вже все добре. Якщо тобі, звичайно, це цікаво.

Удар третій — минуле.

У кабінеті стало так тихо, що чутно було лише потріскування вогню в каміні. Віктор похитнувся, ніби втратив опору. Його губи ворушилися, але слова не складалися.

— Це… ні… це неможливо…

Логан стояв прямо, і його безжальний погляд пропалював Віктора до тла. Даміан посміхнувся, відкинувшись на спинку крісла. Для нього це було видовище: падіння імперії почалося не від ворогів, а від сина, якого Віктор навіть не визнав.

— Оце так… Неочікувано. Правда? — тих промовив Даміан.

Віктор присів за стіл, ніби втратив ґрунт під ногами. Його пальці нервово ковзали поверхнею, постукуючи по дереву. Він намагався бути байдужим, та з кожним словом воно видавало розгубленість.

— Значить, обманули мене… — буркнув він, намагаючись бодай голосом утримати владу. — І як ви двоє зустрілися?

Даміан ледве всміхнувся й поглянувши на Логана, відповів:

— Спершу на рингу. Ми билися один проти одного.

— А потім… вже в’язниця змусила нас… стати друзями, — додав Логан. Його голос був рівний, беземоційний, і саме це різало Віктора сильніше за будь-який крик.

Даміан повільно нахилився вперед, уп’явшись у Віктора поглядом:

— Однак, дякуючи тобі, дядьку, я вийшов першим. А от Логан… — він зробив коротку паузу, даючи Віктору кілька секунд на власні докори сумління. — Ще кілька місяців гнив за ґратами.

Логан знизав плечима.

— Адже тобі навіть не цікаво було, де твій син. І що з ним трапилося.

— А потім, долею випадку, ми зустрілися знову, — розвів руками Даміан. — І який же я був здивований, коли дізнався, що Логан… твій син. Він справжній Блеквуд. Твоя кров, дядечку.

Напружена тиша зависла в кабінеті. Двоє молодих чоловіків були перед ним, ніби судді. Вони не підвищували голос, не металися — і від того їхня присутність душила сильніше, ніж будь-які погрози. Віктор відчув, як пальці почали тремтіти. Йому здавалося, що стіни кабінету, ще недавно символ його влади, стискаються довкола нього.

Даміан знову заговорив тихо, майже з насмішкою:

— Знаєш, що найсмішніше в цій історії? Ти навіть не пам’ятав його імені.

Логан гірко всміхнувся:

— Можеш не напружуватися, татусю. Я ж сам тебе знайшов.

Даміан на мить відкинувся назад, дозволяючи Вікторові відчути ще кілька секунд напруженої тиші. Потім його погляд потемнів.

— А тепер… перейдімо до справи, дядьку! — Він нахилився вперед, переплів пальці й промовив крізь зуби: — Автокатастрофа. Розповідай. Усе. Без брехні.