Розділ 5

Ніч оповила місто темрявою, лише ліхтарі миготіли вдалині, відбиваючись на мокрому асфальті. Даміан їхав мовчки, руки міцно стискали кермо, а думки кружляли навколо одного образу — Терези. Що вона зробила? Куди пішла?

Він під’їхав до хмарочоса, заглушив мотор і швидко попрямував усередину. Ліфт ковзнув угору майже безшумно, і за кілька хвилин двері розчинилися і він пройшов до пентхаусу Терези.

Відчинивши двері, зайшов всередину. У вітальні не було нікого. Даміан пройшов кімнатами і кожен крок відлунював порожнечею. Пальці торкалися поверхонь, ніби шукали сліди її присутності, а серце стискалося від тривоги, роздратування й безпорадної потреби зрозуміти: де вона?

— Терезо… — зітхнув. — Що ти задумала?

Даміан ще раз повільно обійшов пентхаус, залишаючись спокійним зовні, але всередині буря емоцій: невдоволення, тривога, відчай. Він зупинився посеред вітальні й провів долонею по обличчю.

— Терезо, куди ти поділася?

Даміан знову мчав містом. Він не знав, куди поділася Тереза, і кожна хвилина затримки лише посилювала його паніку. Дорога додому до Джеймса здавалась нескінченною, а в голові крутилися тільки одні питання: «Чому вона не відповідає? Чи вона взагалі в безпеці?»

В’їхавши на стоянку перед будинком Джеймса, Даміан рвонув до дверей. Назустріч йому вийшли три охоронці й зупинили його.

— Містере, у вас є запрошення?

Даміан стиснув вуста. Час для розмови з охороною не хотів втрачати, йому потрібен був лише Джеймс.

— Покличте містера Моргана. Повідомте, що Даміан Корнер чекає його!

Чоловіки переглянулися.

— Пробачте, містере Корнере, однак ми не можемо вас пропустити.

Один із чоловіків поклав долоню на його плече. Даміан завмер, опустив голову, наче погоджуючись, але це була лише секунда тиші перед вибухом.

— Ну що ж, тоді вибачайте, — хмикнув він.

Його лікоть різко врізався в груди охоронця, і той, захлинувшись повітрям, відлетів убік. Другий тільки встиг відреагувати, але Даміан вже схопив його за руку, вивернув її і кинув чоловіка на асфальт. Третій рвонувся вперед. Даміан завдав удар коліном у живіт, і чоловік зігнувся. Рухи були точними, стрімкими, холодними — не бійка, а виконання завченого напам’ять танцю. Усе тривало менше кількох хвилин. Він зупинився, випрямився й поправив жакет, ніби все це було лише прикрою затримкою. Його голос прозвучав спокійно, без краплі емоцій:

— Викличте лікарів. Я не хочу, щоб через дурні непорозуміння хтось тут залишився з травмами.

Даміан увірвався в маєток. Джеймс стояв у вітальні з телефоном у руках, обличчя похмуре.

— Даміане, — пробурмотів він, але гнів і напруження в голосі відразу вирвалися назовні. — Що ти робиш у мене вдома?

— Я шукаю Терезу! — крикнув Даміан, серце калатало шалено, а руки стискали кулаки. — Чому вона не відповідає на дзвінки? Де вона?

— Я тобі нічого не винен! — Джеймс виставив руки, намагаючись стримати гнів. — Вона вже доросла, і не твоє діло, куди поїхала!

— Не твоє діло?! — Даміан ступив уперед, і кожен крок звучав як удар по підлозі. — Вона може бути в небезпеці! І твоя влада, твої правила… вони нічого не вирішують!

— Ти сам не розумієш, що робиш! — Джеймс різко підняв руку, але Даміан не зупинився. — Вона могла все зруйнувати, ти її заплутав ще більше!

— Заплутав?! — Даміан глухо засміявся, але очі горіли люттю й страхом. — Вона не потребує твоїх правил! Вона — сама приймає рішення! І я не дозволю тобі контролювати її життя!

Між ними зависла тиша, але важка, як камінь. Дві стихії — гнів Джеймса та рішучість Даміана — зустрілися в кімнаті. Кожен рух, кожне дихання було заряджене небезпекою вибуху.

— Я не знаю, де Тереза… — Джеймс відступив на крок, очі блищали гнівом і розгубленістю. Його плечі здригнулися, а голос тремтів із кожним словом: — А ти йди, Даміане.

Даміан хмикнув й оглянув будинок.

— Одинадцять років назад ти просто мріяв, щоб я став твоїм зятем. І здається, якби не трапилася автокатастрофа, то ти б віддав Терезу, як тільки б вона стала повнолітньою.

Даміан зробив паузу, а потім розвів руками й додав:

— А зараз ми стоїмо тут, із гнівом у серці, зі старим болем і з недомовленостями… і обоє не знаємо, де вона.

Джеймс мовчав, лише важко дихав, пальці судомно стискали телефон. Їхні погляди зустрілися, і в ту мить стало зрозуміло: між ними не просто суперечка. Це битва за Терезу — і хтось один програє.

— Ти думаєш, я не пам’ятаю ту аварію? Ти думаєш, я не прокидаюся ночами з думкою, що якби я зробив щось інакше, Тереза була б щасливішою? Але ти помиляєшся, якщо гадаєш, що я віддам її ще раз комусь на милість. Навіть тобі.

Джеймс поклав телефон на стіл і, з-під лоба поглянувши на Даміана, додав:

— Вона зникла не через мене, а через тебе. Ти підкинув їй сумніви, ти вирвав її з дому. Ти зробив її слабкою. І тепер приходиш сюди, влаштовуєш бійку з моїми людьми й ще маєш нахабство дорікати мені?

— Ти гадаєш, я хотів цього? Ти думаєш, я хотів її втратити? Я живу з її голосом у голові щодня, Джеймсе. Протягом тих клятих одинадцять років. І якщо ти вважаєш, що я винен в її зникненні — то, може, я і справді винен. Але тоді скажи: ти справді віриш у те, що кажеш? Чи просто шукаєш цапа-відбувайла? Бо тобі так легше — звинуватити мене…