Розділ 4

Тереза сиділа у залі очікування аеропорту й повільно та монотонно стискала каблучку на ланцюжку. Її серце ще калатало від пережитого хаосу. Густий туман за вікнами аеропорту розмивав місто в сіруваті мазки, а вона намагалася зосередитися на зустрічі з дідусем і сестрою.

Коли оголосили посадку на рейс до міста Бейкер-Роуд, Тереза повільно піднялася, взяла валізу й рушила далі, загубившись у натовпі людей. Кроки віддавалися глухим відлунням у грудях, наче кожен був відривом від минулого. Каблучка на ланцюжку торкалася шкіри, нагадуючи, що Даміан залишився десь позаду, але водночас — був поруч в її серці.

Тереза присіла біля ілюмінатора. За склом миготіли вогники злітної смуги. Дівчина торкнулася пальцями холодного скла й подумки уявила Даміана: його погляд, руки, голос. «Пробач, коханий», — відлунням поверталися її ж слова. Її серце стискалося від страху: а якщо він справді піддасться помсті? А якщо темрява, яку вона бачила в його очах, одного дня поглине його остаточно? Та водночас десь глибоко лишалося крихітне світло надії — що колись вони знову зустрінуться. І що їхня історія ще не завершена.

Двигуни загуркотіли, літак почав рухатися. Тереза відчула, як усе всередині наповнюється суперечливою сумішшю: свободи й втрати, страху й рішучості. Вона заплющила очі, притиснула каблучку до грудей і прошепотіла ледь чутно:

— Не втрать себе, Даміане… Ти в мене сильний.

Темрява складу зустріла Даміана важким запахом металу й мастила. Ліхтарі охоронців різали простір блідими променями, під якими велично проступали ряди контейнерів.

— Ну що ж, панове, — голос Сандерса бринів самовдоволенням, він розкинув руки, немов господар великого театру. — Ось тут починається справжня гра!

Його костюм, відсвічений ліхтарями, здавався надто яскравим і викликав нервову посмішку в Логана.

Віктор зайшов останнім на склад, тримаючи руки за спиною. Його губи ледь торкнула крива посмішка.

Даміан ішов мовчки. Його кроки глухо відбивалися від бетонної підлоги, а пальці мимоволі стиснулися в кулак. Логан ішов поруч, уважно вдивляючись у кожен кут, його рука вже звично торкалася кобури, немов напоготові.

Один із охоронців підняв ломик, клацнув замком на контейнері й важко відсунув дверцята. Всі завмерли. Всередині було порожньо. Лише запах іржі й глухе відлуння.

— Що за… — охоронець зиркнув на Віктора, потім на Сандерса. — Тут нічого немає.

Тиша впала на всіх, така густа, що чути було, як у когось клацнув запобіжник на пістолеті.

Сандерс на мить застиг, його усмішка перетворилася на щось неприродне. Віктор лише розтягнув губи ще ширше, мов хижак, який дочекався. Даміан повільно підняв погляд, і в темряві його очі спалахнули небезпечним блиском.

Другий контейнер розчинили з гуркотом. Усередині — порожнеча. І третій. Те саме. Тиша стала нестерпною, ніби бетонні стіни складу задихалися разом із ними.

— Якого біса?! — рикнув Віктор, і його голос гримнув, як постріл. Він різко обернувся на охоронців, у його очах палав вогонь. — Це що за… чортівня?

Охоронці відступили на крок, відводячи погляди, мов винні школярі. А Сандерс, ще хвилину тому величний і самовпевнений, раптом розсипався в нервову істерику.

— Вікторе, що бляха за підстава?! — він замахав руками, голос його надривався, переходив на фальцет, і це виглядало так комічно, що кілька людей ледь не пирхнули.

Грегорі тупнув ногою, наче ображена дитина, і шарпнув піджак.

— Знайдіть мені Френка Брегга! — заволав Віктор на охорону. — І привезіть його у мій пентхаус! Негайно!

— Френк Брегг? — скривився Сандерс. — Значить… це його склад?

— Його! — фиркнув Віктор.

Сандерс розсміявся.

— Вітаю! — розвів руками. — Тебе Брегг обвів, як лоха. І ти навіть охорону не виставив, самовпевнений…

— Замовки! — грізно вигукнув Віктор. — Твій пискливий голос мене дратує!

Логан мовчав. Його погляд ковзнув на Даміана — запитальний і насторожений. А Даміан лише стояв трохи осторонь, схрестивши руки. Його губи торкнула повільна хижа посмішка. Він не сказав ані слова, не зробив жодного руху, просто дивився, як Віктор і Сандерс захлинаються у власному гніві й безсиллі. Для нього ця сцена була мов вистава, а він був режисером та сценаристом одночасно.

Щоб отримати доступ до зброї, схованої в сховку, Даміан розіграв складну схему. Він дізнався через своїх інформаторів (адже не даремно кілька разів приїздив у Вестмор, і навіть Віктор цього не знав), хто допомагав з облаштуванням тайника, а опісля підіслав до Френка Брегга, власника нічного клуба «Онікс», людину, яка працювала на нього. Перший інформатор, нічого не підозрюючи, розповів усе — точне місце, рівень охорони (якої не виявилося), систему сигналізації другому інформатору.

Ніч. Район промислових складів. Холодний вітер гнав по асфальту клапті сміття, лампи тьмяно миготіли, створюючи ілюзію, що саме місто спостерігає за ними. Перший інформатор, присівши на лавку, нервово палив цигарку.

— То що? — буркнув він, ковтаючи дим. — Я сказав, що знаю, де. Ти ж обіцяв, що після цього — все, ми в розрахунку.