Розділ 3

Тереза прокинулася від власного важкого дихання. Очі ще пекли від сліз, прядки волосся ще трохи вологі від нічного плачу, а тіло відчувалося важким, ніби кожен м’яз пам’ятав бурю емоцій попередньої ночі. Серце калатало, а в голові не вщухали голоси сумніву й болю. Ранкове світло пробилося крізь фіранки, нагадуючи, що світ рухається далі, незважаючи на її розбитість.

Тереза важко зітхнула й піднялася, відчуваючи, як втома тягне плечі вниз, як кожен крок здається подвигом. Руки тремтіли, але вона стискала їх у кулаки, наче щось у собі, щоб не дозволити хаосу взяти верх. Мигцем поглянула на валізу, яка стояла збоку, і повільно почала одягатися.

Перед дзеркалом зупинилася й зав’язала волосся у високий хвіст. На пальці блиснула каблучка. Вона була не просто прикрасою — у ній зосередилося все: і спогад про тепло Даміана, і відбиток вибору, який вона зробила, залишивши йому частину себе.

— І що ж мені тепер робити? — прошепотіла й, важко зітхнувши, оглянулася та поглянула на валізу.

За кілька секунд Тереза повільно зняла каблучку, відчувши, як разом із металом зі шкіри сходить щось важливе й болісне. На ланцюжку з білого золота вона виглядала інакше — не криклива, не виставлена напоказ, а схована ближче до серця. Її почуття залишалися з нею, однак тепер — під замком, недоступні чужим очам.

Тереза відчинила шухляду й дістала оксамитову скриньку. Усередині лежало кольє з діамантами — подарунок Ділана, тягар, який давно втратив будь-який блиск, окрім матеріальної вартості. Колись воно символізувало його владу над нею, його бажання підкреслити, що все можна купити. Тепер це було минуле, яке вона мала відкинути, викинути із серця, хоч і скористатися останнім разом — щоб розрахуватися за борг батька, звільнити Алісію від його тіні. Тереза стиснула кольє так сильно, що метал боляче впився в пальці, але не дозволила собі відпустити.

Дві прикраси — два світи. Каблучка, захована під одягом, нагадувала про вибір і почуття, які ще тримали її живою. Кольє ж було холодним нагадуванням про минуле, яке назавжди мало залишитися позаду, навіть якщо доведеться продати його заради спокою.

Тереза глибоко вдихнула, заховала кольє у скриньку й поклала в сумку. Застебнувши замок, взяла багаж у руки й, вийшовши у вітальню, направилася спершу у ванну, щоб змити із себе тягар ночі…

Холодне повітря вдарило в обличчя, коли вона закинула валізу в багажник. Завела двигун, і машина м’яко рушила вперед. Попереду був офіс — місце, де доведеться вдягти маску сили, ніби нічних сліз і внутрішніх жертв не існувало.

В офісі Тереза відчула, як серце ще б’ється шалено, а в тілі горить напруження. Вона спершу написала заяву на відпустку на тридцять календарних днів, а потім підійшла до Джонні. І навіть її кроки, які здавалися впевненими зовні, всередині давалися важко. Кожна фраза в голові прокручувалася тисячу разів, перевіряючи себе на силу й рішучість.

— Джонні, — промовила вона тихо, але голос був чітким і сталевим, — мені потрібно, щоб ти доробив проєкт «Моррісон-Парк» замість мене. А я по можливості буду координувати… на відстані.

Джонні округлив очі й оглянув Терезу. Вона була одягнута в темні джинси, широкий светр й взута в кросівки. Волосся зав’язане у високий хвіст, а очі червоні та втомлені, ніби від сліз.

— Терезо… ти… — почав він, але вона не дала йому закінчити. — З тобою все нормально?

— Я забираю робочий ноутбук. Якщо потрібно, то буду працювати віддалено, — промовила вона, і голос холодний, точний, без натяку на сумніви. — Юристи підготували угоду з «КорБілд Груп». Я її підписала. Думаю, що власник… підпише також.

В її тілі все ще сиділа важкість: плечі боліли від напруги, пальці стискали ноутбук сильніше, ніж потрібно, ніби він сам міг надати сили. Дихання було уривчасте, а серце калатало, мов би намагаючись наздогнати розум.

Тереза сіла за стіл, закривши очі на мить, щоб перевести подих і зібрати сили. Внутрішня буря ще не стихла, але тепер вона відчувала її як двигун рішучості: кожен удар серця, кожен тремтячий рух рук — це нагадування, що вона сама керує своїм шляхом. Кожна крапля поту, яка стікала по скроні, відлунювала в серці, перетворюючись на ритм, з яким вона починала брати контроль над своїм життям.

— Терезо… я не розумію, — розгублено промовив Джонні й розвів руками. — Ти ж не можеш нас зараз покинути.

— Джонні, передаси мою заяву на відпустку у відділ кадрів, — подала йому папір.

І хоча тіло протестувало, втома стискала ребра, а думки рвалися на шматки. Однак вона вже не була розбитою дівчиною з ночі: тепер це була жінка, яка відчула страх і біль, але перетворила їх на рішучість.

— Терезо…. — Джонні взяв її заяву й важко зітхнув. — Я не зможу…

— Та перестань, — втомлено усміхнулася. — Все тобі вдасться. У нас гарна та злагоджена команда. І я буду на зв’язку.

— Дідько… якщо все провалиться, то… ти будеш у всьому винна! — натягнуто всміхнувся Джонні.

Тереза кивнула.

— Все буде добре.

У коридорі офісу Тереза різко спинилася: попереду, біля сходів, стояв батько. Поруч — Кароліна, зібрана, як завжди, але в її позі відчувалася якась невидима напруга. Вони обидва одночасно звернули увагу на Терезу.

Кароліна відступила вбік й промовила: