Розділ 2

Холодний дощ продовжував бити в обличчя й стікати по шиї під комір. Тереза повільно пішла до будинку. І саме в цю мить із тіні з’явився Даміан.

— Терезо? — його голос прорізав шум зливи. — Чому ти не відповідаєш на мої дзвінки?

Вона здригнулася, але не підняла очей. Даміан оглянув її і, скинувши жакет, накинув їй на плечі. Тереза глухо хмикнула, обійшла його й пішла до дверей будинку. Даміан рушив слідом. Він простягнув руку, ніби хотів торкнутися її плеча, та зупинився.

— Терезо, будь ласка… я нічого не розумію…

Вона мовчала. Лише відчинила важкі двері, і холодний протяг із вулиці змішався з теплим повітрям вестибюля. Даміан зайшов за нею, і в ліфті, коли двері зачинилися, тиша запала ще важче, ніж дощ зовні.

Тереза обперлася об стіну кабіни й опустила голову. Серце билося так, що здавалось, ніби його чути в маленькому просторі.

— Мила, що трапилося? Не мовчи…

Тереза ніби боялася вимовляти це уголос, прошепотіла:

— До мене приходив Віктор.

Її голос розчинився в дзижчанні ліфта, але для Даміана він прозвучав наче удар. Він завмер, дивлячись на неї, вода з його волосся стікала краплями по щоках, змішуючись із виразом тривоги.

— Віктор? — нахмурився Даміан.

Тереза повільно підняла голову й кивнула. З мокрого волосся стікали краплинки по обличчю. Вона важко зітхнула, і Даміан торкнувся долонею її щоки. Вона здригнулася й миттєво відвернулася.

— Віктор… — нарешті вимовив він, тихо, але так, ніби це ім’я різало йому горло. — Що він хотів від тебе?

Даміан стояв нерухомо, але його плечі були напружені. Він намагався вловити її погляд, та вона опустила голову. Тереза не відповіла одразу. Її пальці ковзнули по холодних металевих стінках ліфта, ніби вона шукала опору. Її дихання було частим, але вона намагалася приховати це.

Даміан напружився, і його руки стиснулися в кулаки.

— Терезо, скажи прямо, — він нахилився ближче, його голос урізався в простір між ними. — Що він хотів від тебе?

Тереза підняла голову. Її очі були повні темряви, і в цій темряві Даміан на мить побачив власний страх.

— Він хотів… — прошепотіла. — Щоб я засумнівалася в тобі. І в батьку. І йому це вдалося.

Її голос розчинився в гудінні, але сенс ударив Даміана сильніше за будь-які слова. Його обличчя застигло, губи стиснулися, і він кілька секунд лише дивився на неї, немов намагаючись розгледіти — чи це правда, чи вона ще досі під впливом Віктора.

Коли ліфт сіпнувся, Даміан почав повільно стискати руки в кулак і вже думав, що зробить із дядьком…

Тереза різко відчинила двері пентхаусу, і вони зачинилися за ними важким клацанням. Вона пройшла кілька кроків у вітальню й завмерла посеред кімнати, ніби не знала, що робити далі. З її пальців ще стікала вода, залишаючи дрібні темні плями на паркеті. Даміан мовчки стояв біля входу, дивлячись на неї. Його мокрий одяг важко облягав плечі, але він цього не помічав.

— Чому ти відразу не зателефонувала мені?

Тереза різко обернулася. Втома й біль проступали на її обличчі не менше, ніж гнів.

— А він виявився правий, — вирвалося з неї, і вона відчула, що серце калатало так, що здавалося, воно зламає їй ребра.— І ти… зі мною заради помсти…

Даміан зробив крок уперед. Блакитні очі потемніли, а його голос став глухим, майже небезпечним:

— Терезо, — він підійшов ближче, у його русі було стільки стриманої сили, що кімната ніби звузилася. — І чого ж ти зараз боїшся більше — Віктора чи мене?

Він уже стояв так близько, що Тереза відчувала його подих на своїй щоці. Жакет сповз із її плечей і впав на підлогу. Вона здригнулася, стиснула пальці, ніби хотіла вчепитися в стіну за спиною. Його погляд спопеляв і змушував дихати уривками.

— Я боюся… — видихнула вона, відчуваючи, як у горлі стає сухо, — що не зможу більше відрізнити ворога від того, хто справді…

Тереза підняла голову, і їхні очі зустрілися, і ця напруга була майже болісною. Даміан повільно простягнув руку, його пальці ковзнули по її зап’ястку — легкий дотик, але він обпік, наче полум’я.

— І тепер ти бачиш у мені ворога? — прошепотів він, нахиляючись ближче. Його голос був низьким, майже небезпечним, але в ньому звучала тріщина.

— А хіба не так? — ледве чутно відповіла.

Даміан посміхнувся. Його пальці сильніше стиснули її руку, притягуючи до себе.

— Я повернувся сюди не лише через твого батька, — слова сипалися з нього, як розпечені уламки. — І розумів, що цей шлях не для тебе. Тому хотів триматися подалі. Хотів.

Він затнувся, вдивляючись в її обличчя так пильно, що вона відчула, ніби він читає думки.

— Однак коли ти поруч… — він нахилився ще ближче, їхні губи майже торкнулися, — мені байдуже, чи це правильно. Я все одно хочу тебе.

Тереза глибоко вдихнула, серце шалено калатало. Його рука ковзнула їй на плече, пальці напружено впилися в тканину сукні, і від цього вона затремтіла.