II

Далі я наводжу описи видінь, які постали переді мною після прочитання заклинань для захисту «від мороку нічного».

Тепер я ніби усвідомив, виявив свою присутність у чужій кошмарній реальності. На чергове своє здивування, я визнав, що оточуючий мене безкрайній похмурий ландшафт зовсім не здавався ефемерним, як мало б бути від сновидних переживань. Навпаки — я навіть не відчув жодної фізичної різниці у сприйнятті світу мрій від звичної об’єктивної дійсності під час неспання. Це була все та ж рівнина. Чорний пісок стелився під моїми ногами. За деякий час я зрозумів, що якщо затриматися довше двох-трьох секунд на одному місці, ноги починають поступово провалюватися в хиткому ґрунті. Тоді я вирішив іти, хай повільно, але, головне, без зупинки.

Я брів у невідомому напрямку, з острахом озираючись на рідкісні гаї, де дивні товсті дерева безперестанку ворушли своїми кривими, гачкуватими гілками й усе щось невпинно бурмотіли. На горизонті ледве показався вогненно-червоний і водночас блідий край сонця; стрімко танули сутінки, займався світанок. Я цілком виразно відчув, як швидко розжарюється сухе безживне повітря. Спека висхідного сонця затягла червону далечінь на сході, і моїй увазі постало химерне коливне марево, в якому окремими острівцями виблискували сріблясті озерця пустельних міражів. Вітер раптом поривчасто накинувся на рівнину, здіймаючи пісок у небо й час від часу піднімаючи тонкі смерчі. Мій одяг сильно бився на вітрі (я був одягнений у східному стилі, в старовинну темно-бордову сукню, підперезану чорним кушаком, ноги взуті в коричневі гостроносі черевики з м’якої тканини). Я щільніше запахнувся й узяв курс на високу, гостроверху, червону з чорними вкрапленнями скелю — ту саму, де розташувався жахливий волохатий гігант, від тупоту якого здригалася чорна рівнина. На мить я остовпів від страху, подумавши про його чудовищну зовнішність. Але сипучі піски нагадали про необхідність постійно рухатися вперед. Скрізь, куди сягало око, панувало тужливе, похмуре забуття.

Невдовзі громада скелі нависла надо мною. Наблизившись до неї впритул, мене раптом охопило непереборне бажання видертися на її зубчасту вершину. Біля підніжжя схил був досить пологим, тому я без жодних сумнівів поліз угору, ступаючи на численні уступи, і здавалося, що легшого підйому й не придумаєш. За деякий час я кинув погляд униз і на свій подив виявив, що видерся на досить пристойну висоту. Здавалося, ніби рівнина нескінченна, а дивні дерева виглядали крихітними темними цятками, хоча я ще чітко розрізняв їхні зловісні ворушіння. Видершись на черговий уступ, я побачив вузьку й досить високу щілину в прямовисній скельній стіні, над якою нависав кутуватий, виблискуючий в оранжевому сонячному світлі відрог, що робив моє подальше просування вгору неможливим — принаймні, на цьому боці скелі.

Я зрозумів, що в мене було лише два шляхи. Один — спуститися вниз і спробувати щастя з іншого боку скелі, змінивши маршрут підйому. І другий — подолати страх, що охопив мене, перед чорніючим проходом у кам’яне нутро, ступивши в його невідомість. Коли я лихоманково розмірковував, на якому з варіантів зупинити свій вибір, знизу почулися звуки, які спочатку здалися мені голосами людей. В подиві я наблизився до краю широкого уступу, намагаючись не обсипати дрібне каміння, якого було вдосталь усюди, і таким чином не виказати себе. У наступну мить жах охопив мене з подвоєною силою, я мимоволі відсахнувся від краю…

І в ту ж мить я прокинувся, все ще відчуваючи несвідомий трепет від разюче живих і незбагненно реалістичних кошмарних видінь.

Ніби рятуючись від переслідування, я схопився з ліжка і, важко дихаючи, обережно взявся за край зіжмаканої ковдри. Потім різко смикнув її, очікуючи побачити щось мерзотне, що могло прослизнути зі світу снів. Звичайно, це звучить неймовірно безглуздо. Однак з того самого джерела я дізнався дещо про зіткнення між світом мрій і світом неспання, і в мене були всі підстави повірити прочитаному.

Зіжмакана простирадло було всіяне чорним піском. Крім того, на свій особливий жах, я виявив у її складках кілька дрібних червоних камінців — точнісінько таких, які бачив на просторому уступі загадкової скелі зі свого сну. Ці камені, свого роду сувеніри з іншого світу, я зберігаю в декоративній шкатулці, туди ж я поклав і сірникову коробку з чорним піском усередині. За першої ж нагоди я надаю ці дивовижні зразки для вивчення літологу на кафедрі геолого-географічного факультету. Гадаю, вони його страшенно зацікавлять.

При всьому моєму небажанні вдаватися в подробиці щодо найпотряснішого, у найгіршому сенсі цього слова, епізоду моїх снів, через який я в дикому страху схоплювався з ліжка третю ніч поспіль, я все ж спробую пролити трохи світла на цю загадку. Якесь інтуїтивне переконання підказало мені, що саме він, той останній момент, який увібрав у себе апофеоз кошмару, що вражає нестерпним жахом і змушує мене миттєво прокидатися, є ключовим.

Безкрайня чорна рівнина, сипучі піски й загадкова гостроверха скеля, до якої мене незмінно притягувала таємнича потойбічна сила. Кожного разу я змушений був продовжувати йти між рядами монструозних дерев, щоб не дозволити піскам затягнути мене, і щойно я діставався скелі, як одразу рвався вгору, щоб задовольнити якийсь невизначений інтерес. Завдяки численним уступам я без особливих зусиль видерся на досить значну висоту, досягаючи просторого, що оперізує скелю широкого уступу, своєрідної тераси, і незмінно впирався в прямовисну стіну, в якій темнів вузький прохід. Потім до мене долинали невиразні голоси, що лунали біля підніжжя, і я з острахом, схиляючись над краєм тераси, дивився вниз.

Думаю, лише той, хто пережив подібний досвід, зможе зрозуміти складність, з якою я стикаюся при описі найдикішого, найогиднішого потворства, побаченого мною під скелею.