I

Якби хтось місяць тому запитав мене, чи вірю я в потойбічні сили та існування інших вимірів, я б розсміявся йому у відповідь і покрутив пальцем біля скроні.

Дванадцять звичайних зошитних аркушів у клітинку, списаних дрібним, ледь розбірливим почерком, я знайшов абсолютно випадково. Вони випали зі старої книги, яку я недбало перегорнув. Єдине, що я знайшов, зайшовши у своє нове помешкання, — це стосик сумнівної літератури в чорних палітурках, який лежав на розгорнутій на підлозі газеті «Одеський вісник» 2018 року випуску.

У тексті йшлося про дивні видіння автора та неймовірних істот, які нібито з’являлися йому у снах. Ще не уявляючи, наскільки правдоподібними були всі ці моторошні нотатки, я вирішив, що невдаха-письменник страждав від галюцинацій і мав надто буйну фантазію.

З того дня в кожному своєму сні я бачу те саме жахливе місце, описане в записках попереднього мешканця. І дедалі частіше я змушений вдаватися до різних ліків, аби не дати собі заснути. Але головні болі та виснаження нервової системи не залишають вибору, і тоді я приречений знову й знову брести тією страшною одноманітною пустелею, боячись появи білого жаху та інших мерзот… Вони чекають мене там, по той бік, знаючи, що одного разу я здамся, провалившись у свій останній сон.

Нижче наводиться текст із згадуваних сторінок зошита.

… знову той самий сон. Прокинувшись, я встав, увімкнув світло й уважно озирнувся. Дивно, але цього разу я не побачив нічого, що могло б знову привести мене у розгубленість. Я постояв біля ліжка, в сонній розгубленості обвів поглядом предмети навколо себе. Нічого, що виказало б чиюсь сторонню присутність, я не помітив. Невже знак Древніх подіяв?

Я вийшов на кухню й увімкнув чайник. На столі з ночі залишався безлад із хаотично розкиданих, зіжмаканих аркушів паперу з нотатками, стосів книг та інших свідчень моїх наполегливих спроб проникнути в таємниці магії. На стіні красувався Знак Старших Богів. Такий самий я зобразив у спальні, холі й над входом до вітальні. Це мало встановити додатковий бар’єр від небажаних гостей. І, судячи з усього, мої знання в галузі магічного символізму принесли немалу користь.

З того дня, як я почав вчитуватися в заборонені тексти тієї самої книги, назву якої я тут навмисно замовчую, одноманітний перебіг мого життя порушився найфеноменальнішим чином. Не скажу, що це на добро, але й не стану заперечувати, що це… викликало в мені найживішу цікавість. Такою є Causa causalis. Можливо, саме в цьому й полягав сенс моїх багаторічних наполегливих прагнень наблизитися до таємниць магічних мистецтв, осягнути розуміння запредільних основ буття… ну й тому подібне. Зокрема, навчитися прислухатися до безмовних одкровень величного Сфінкса, туманні натяки на які я знайшов на пожовклих сторінках нещодавно придбаного важкого тому.

«Ставши перед ликом незрячого й безмовного хранителя, промов слово, що має владу від імені Повзучого Хаосу, і якщо встоїш твердо й не похитнешся, він повірить тобі, і пізнаєш суть його, бо чотири ангели в єдиному тілі і є найвеличнішою таємницею. Якщо ж викриє тебе хранитель, то за зухвальство твоє ув’язнить у темряву строком на тисячі земних років».

Цей фрагмент містить у собі саму квінтесенцію давнього твору, якому я присвячую більшу частину часу день у день. Незважаючи на те, що за вивчення книги я взявся відносно недавно, мені вдалося почерпнути багато дивовижних речей; світло мудрості, що ллється з її сторінок, змушує меркнути всі мої попередні знання в сфері окультизму.

Під хранителем тут, поза всякими сумнівами, йдеться про сфінкса, тільки не того, що розташований у Гізі на березі Нілу, а зовсім іншого — згаданого Бен Азідом у сімнадцятому розділі «П’ятого Ключа». Його місцезнаходження не зумовлене тривимірним простором фізичного світу. Згідно з тією уривчастою, поки ще не до кінця осмисленою інформацією, здобутою мною в Книзі, щоб його (сфінкса) виявити, необхідно «пройти п’ять сфер інобуття» (п’ять темних сфер астралу).

«О, той, хто наважився ступити стежкою Повзучого Хаосу, жах незбагненний чекає тебе при вході у перші врата; страх і трепет охопить при проходженні других і третіх; у сфери заборонені, у світи старших демонів вторгаєшся ти. Четверті й п’яті врата — то є Дуггур, врата демонів безформних, корінь зла всесвітнього; проростає він із темних вод божевілля. Коли досягнеш тих богозневажливих меж, знай же, що лише слово Хаосу Повзучого вбереже тебе від втрати розуму й жаху безрозсудного. Страж перешкодить тобі — назвися ім’ям Мандрівника. Ім’я це — таємниця велика. У четвертій сфері почуєш його, потрудися запам’ятати, бо промовляється воно раз на століття. Встигни ж першим пізнати ім’я».

Чи вистачить мені духу піти шляхом Великого Древнього? Це хороше питання. Ризик величезний, але розкриття жахливих, не призначених для умів смертних таємниць всесвіту має свою ціну. Завіса Ісіди відхиляється не перед боязкими дослідниками, а перед відчайдушними сміливцями. Наскільки це здійсненно щодо мене особисто? Поки мені це невідомо, як невідомо й те, чи вдавалося комусь за віки наблизитися до врат п’ятої сфери.

Потрібно знайти ключі до кожних із врат. Усе частіше трапляються згадки про п’ятьох привратників, які «… суть мерзенні породження темряви…». Не буду обтяжувати читача нудними подробицями моїх гарячкових пошуків і багатоденного корпіння над складними, написаними архаїчною мовою текстами давньої книги; щоб зібрати в одне ціле навмисно розрізнені й замасковані автором частини знань і встановити між ними смисловий взаємозв’язок, знадобилося неабияке терпіння й усі мої пізнання в цій галузі. Лише згодом я почав поступово втрачати надію на успіх, бо окрім поступово з’являючихся відомостей про природу «привратників», чия зовнішність здатна вразити «того, хто наважився» смертельним жахом, автор усе частіше натякає на неминучість зустрічі віч-на-віч з кожним із них. Однак тут же пропонуються особливі формули, за допомогою яких є шанс тимчасово підкорити їх своїй волі й таким чином змусити відчинити врата. Потрібно лише дізнатися імена п’ятьох привратників, оскільки в текстах із заклинаннями залишаються прогалини, куди й потрібно вставити саме ім’я заклинаного демона.