29

Декілька секунд Кірос стояв розгублений пильно вдивляючись мені у вічі. Відчула як його дихання пришвидшилося, а зіниці розширилися. Я вже пошкодувала, що затіяла таке, але відступати було пізно. Він хижою ходою наближався до мене, а я відходила назад поки не доторкнулася плечима до стіни:

- Що ти зробила зі мною? Я відчуваю якесь закляття. Любовне так? Ти наклала на мене любовне закляття? Ось звідки ці незрозумілі почуття, а я ночами не сплю, намагаючись розібратися у них, – хлопець міцно стиснув мої руки, а сам палав від гніву, – кажи, як ти змогла таке зробити?

Дивно, проте його думок я більше не чула. Було таке враження, що він уб’є мене тут і зараз. Ще ніколи не бачила його в такому стані. Моє тіло почало тремтіти від страху, це вперше я по-справжньому боялася свого коханого. Інстинкт самозбереження спрацював і я зізналася:

- Не любовне. Це тільки закляття читання думок. Відпусти руки, я покажу.

Вражений, він звільнив мої долоні і я витягла з кишені аркуш із закляттям. Кірос поглянув на нього й трохи заспокоївся:

- Як ти наклала його? Ще не існує такої людини яка б володіла достатньою кількістю сили, щоб закляття подіяло на мене.

- Якщо я змогла, то така людина вже існує.

З моїх вуст це прозвучало дещо пафосно, але хотілося збити з нього пиху за всі ті рази, що він насміхався з мене. Хлопець трохи помовчав,  задумався й уже лагіднішим тоном звернувся:

- Але звідки у тебе стільки сили? Джорах не має так багато магії, і, навіть якщо збільшити її удвічі, цього буде не достатньо. Отже, сила у тебе не від твоєї пари, тоді звідки?

Не знала, що йому відповісти. Так само не знала, що володію великою магією, я ж крім самозцілювання нічого не вмію. Навіть крила не відриваються. Озвучила те, у що так хотілося вірити:

- То може Джорах не моя пара?

Кірос важко зітхнув:

- Ходімо, сядемо, – він взяв мої руки та повів мене до бежевого дивану який нагадував морський пісок. Сів поруч і не відпускав мої долоні. Від його дотику у тілі забігали мурашки, – крихітко, я сам думав про це не раз, але щоразу як намагався спростувати, нічого не виходило. Усе говорить про протилежне. Руни не помиляються. Вони з`являються тільки у людей, які призначені один одному. Досі не можу зрозуміти чому у нас виникли такі почуття. В теорії вони неможливі. Ми мали б кохати лише своїх половинок.

Деякий час ми сиділи мовчки. Потрібно було все обміркувати. Отже, Кірос теж щось відчуває до мене, але його стримує відсутність руни. Не витримала і заговорила першою:

- Я не вірю у ваші руни. Те, що в мене почуття до тебе, уже заперечує їхню безпомилковість. Не знаю як ти, але я не дозволю якимось знакам на тілі вирішувати свою долю. Хочу будувати її сама.

Хлопець сумно похитав головою:

- Ти не знаєш про що говориш. Зрозумій, ми одружені з іншими. Ти – дружина Джораха, я чоловік невідомої мені жінки, яку ще треба знайти й з цим нічого не вдієш. Розлучень у нас не існує.

- Тоді чому ти не даєш мені спокійно жити з Джорахом? Я ж хотіла спробувати з ним побудувати нормальні стосунки, забути тебе і жити з ним довго і щасливо до кінця життя і померти в один день. Але ти цього не дозволив.

Він швидко присунув мене до себе та обійняв. Відчула на своєму вусі його палке дихання, яке зводило з розуму:

- Не можу. Не віддам тебе нікому. Навіть думати про таке не смій. Не хочу тебе втрачати. Дай мені два тижні часу, я щось вигадаю, знайду спосіб, щоб ми були разом, якщо ні – не перешкоджатиму твоїм стосункам з Джорахом.

Не знала що відповісти. Це все дуже несподівано. У його пригортаннях затишно, боялася поворухнутися, лякало, що це вигадки моїх мрій і варто зробити лише один необережний рух і коханий зникне. Не вірилося, що звичайні обійми можуть приносити стільки щастя. Він ніби відчув мій страх і притиснув сильніше мене до себе. Ледь чутно я змогла прошепотіти:

- А як же твоє ніколи нічого не може бути між нами?

Він трохи відсторонився і поглянув у мої очі. У його погляді відчувалося тепло:

- Заради тебе я готовий порушити деякі правила.

Ці обійми були ще кращими ніж у моїх мріях, відносили мене далеко на небеса. Не знаю скільки ми сиділи мовчки, притулившись одне до одного, боячись поворухнутися. Для мене час втратив своє значення, важливою була лише ця мить, яка здається зупинилася. Наважилася та неохоче відпустила коханого:

- Сподіваюся за два тижні ти щось вирішиш. Можеш відправити мене назад до квартири? Користуватися порталом досі не навчили.

Кірос ніжно взяв мої долоні:

- Не хочу, щоб ти йшла. Повечеряємо разом? – з надією у голосі прозвучало це питання. Я й сама не хотіла йти, але перебування так близько від нього повільно зводило з розуму від почуттів, які вирували у мені. Погодилася і ми вийшли з кабінету та попрямували широкими коридорами. Увесь час хлопець не відпускав мою руку, наче боявся, що я втечу. 

Світлі стіни коридору прикрашали картини намальовані фарбою. У масивних рамках вони нагадували мені про дім, адже у нас такі величні творіння можна побачити у музеях. Майже всю підлогу  застеляв м`який килим, а зі стелі звисали люстри. Невеликі вікна прикрашені тюлю, яка наче павутина закривала краєвид. Масивні коричневі дерев`яні двері кімнат нічим не відрізнялися від тих, до яких звикла я. Здавалося, що це інтер`єр з минулого століття. Кірос розповідав про палац і я не помилилися, це було старе крило, яке не оновлювали технологічними новинками, все залишалося таким як і шістсот років тому. Саме стільки стояв тут цей палац. Останні дива техніки знаходилися у протилежному крилі, але улюблене місце імператора було це, тому він тут і оселився.