21

Адріана

Не розуміла як я опинилася у цьому напівтемному невеликому приміщенні. Тьмяне світло ледь надходило у прохолодну кімнату. Придивившись, на підлозі побачила змореного нарпа, який лежав на боці. Усі лапи зв’язані, а він сам помирав від спраги. Відчувала його голод та бажання пити, а ще глухим болем нагадували про себе м`язи тіла. Брудний одяг, що швидше схожий на комбінезон без рукавів, завдавав ще більше не зручностей, а на сірій шерсті утворилися клубки. Стан нарпа був плачевний.

Великі чорні очі подивилися мені у вічі й почувся хриплий голос:

- Прийди до мене, я чекаю на тебе.

Відчула як невидима сила штовхнула мене назад і я безболісно провалилася крізь стіну, коридор, ще стіни й опинилися у власному тілі. Розплющила очі та важко дихала. Перевівши подих зрозуміла, що то був сон. Проте він здавався таким реальним. Поглянула на годинник й зрозуміла - уже ранок. Підвелася та прийняла душ. Вода теплими струменями пестила тіло та забирала негативну енергетику яка залишилася після такого сну. Ніби нічого особливого, але відчувала біль того нарпа, його відчай та тугу.

Одяглася, причепурилася та пішла снідати. Мені показали як користуватися кухонними приладами, тож свіжий брусок їжі приготувала собі сама. Приготувала – це сильно сказано, натиснула на кнопку і він з`явився. Зі своєю порцією та Барсіком, який плентався позаду, попрямувала до загальної кімнати, яка вранці виконувала роль їдальні. За столом сидів лише Джорах та допивав свій напій. Не хотілося його бачити, але ж не уникати чоловіка постійно. Ледь усміхнулася та присіла поруч:

- Привіт! Бачу, ти уже поснідав.

- Так, але Лукас з Касандрою ще ні. Як твоє самопочуття?

Цього разу брехати не довелося, адже досі не могла відійти від того сну. Вчора, довго думаючи над своїм майбутнім, усвідомила, що можливо не вийде повернутися додому, тому вирішила спробувати знову щось відчути до Джораха, хотілося покохати його. Для цього більше часу проводитиму з ним та уникатиму Кіроса, він дивно на мене впливає.

- Нормально, але бувало й краще. Сьогодні проведемо час разом?

Він наче здивувався, обміряв поглядом та доторкнувся до моєї руки, яка вільно лежала на столі. Від цього дотику нічого не відчула. Взагалі. Якщо раніше такі його дії викликали тремтіння у моєму тілі, то зараз - нічого. Наче доторкнулася чужа людина, хоча в деякому розумінні так і було. Намагалася не показувати свого розгублення, а він ніби не помітив мого стану, промовив:

- Звичайно, люба. Завдань поки не маємо, лише охороняти того нарпа, що в ізоляторі, тож можемо потренуватися разом. Чи маєш якісь інші ідеї?

При згадці про нарпа в моїй голові знову почувся голос зі сну, який наполегливо кликав до себе. Щось манило до того нарпа, я мусила його побачити:

- А нарп уже снідав?

Джорах високо підняв брови:

- Снідав? Ти що, ми даємо йому їжу тільки раз на день, все-таки та тварина в полоні, а не на відпочинку. Не можна відчувати жалість до них.

- Чому? Він же нічого поганого нам не зробив.

Позаду почувся розгніваний голос Лукаса:

- Нічого? Адріано, ти знаєш скільки людей вбили ці монстри? – хлопець обійшов стіл, зупинився навпроти мене і поглянув так, наче хотів просвердлити поглядом дірку в моїй голові. – Не виключено, що особисто він загриз, замордував та з`їв сотні наших жителів. Вони якимось чином проникають крізь купол та нападають на нас, ми жодного разу перші не виявили агресії. Лояльно ставимося до них, досі не винищили.

Такі факти не змінили моє ставлення до цього нарпа, тільки налякали. Наполягала на своєму:

- Але якщо це тварини, то можливо в них тільки такі інстинкти?

В розмову втрутилася Касандра:

- Вони не тварини, значно розумніші. Я бачила багато страшних речей які залишили після себе ці чудовиська. Чого лише варті понівечені тіла, їх пошкодили так, що не можливо розпізнати. Пошматовані, четвертовані, частини тіла розкидані в різних місцях. Невже після такого можна відчувати жалість? В них до нас жалості немає.

Таке й уявити важко, проте почуте не переконало мене, продовжувала наполягати:

- Але ж якщо ми не жалітимемо їх, то станемо як вони. Я хочу побачити того нарпа. Дозвольте принести йому їжу та воду.

Лукас із Джорахом обмінялися поглядами. Касандра була більш говіркою:

- Навіщо це тобі?

Довелося зізнатися:

- Мені снився дивний сон. Я відчувала біль, спрагу та голод того нарпа, а ще він кликав мене. Сказав, що чекає.

- Це тільки сон, не більше, – намагався заспокоїти мене Лукас. На щастя мене підтримала Касандра.

- А може й ні. Нарп чекає на особливу людину, пам’ятаєш. Може Адріані він все розповість.

Після недовгих дебатів та вмовлянь з мого боку вони нарешті погодилися впустити до звіра. Вирішили, що піду з Барсіком, який у разі чого перекинеться тигром та захистить мене, а поки трансформ знову прийняв подобу блохи та заховався у моєму волоссі. Хоч мені й було лячно туди заходити після почутого, проте відчувала, що мушу це зробити. Надіюся він не пошматує моє тіло. Взявши трохи їжі та води рішуче стала біля ізолятора. Джорах приклав до сигналізатора свій палець і двері відчинилися. Якщо вони не реагують на мій  відбиток, то схоже мені не так сильно довіряють, як розповідають. Чоловік тихо мовив: