Ловля на «живця»

Тим часом Клер підготувала пастку для Вогняного Змія посеред лісу на околиці невеликого містечка. Всі магічні приготування були зроблені, залишилося тільки дочекатися, коли істота «клюне» на приманку. Година проходила за годиною, а Перелесника ще не було. Та нічого, нікуди він не подінеться, якщо за справу взялася відмінниця навчання.

Раптом чорнильно-чорне небо з поодинокими зірками пронизав яскравий спалах. Руда всміхнулася про себе. Таки летить на наживку, вогняне одоробло! Ще трішки терпіння, і вона таки вполює його. Дівчина причаїлася в кущах обабіч просторої лісової галявини, по центру якої стояло опудало в жіночому вбранні — в темряві зовсім і не розрізниш, чи це справжня людина, чи ні. Єдине, що виглядало дивно — в імпровізоване волосся ляльки була вплетена довга низка перлів, а стан оперізував багато розцяцькований коштовним камінням пояс.

Яскравий спалах в нічному небі розкреслив за собою вогняну лінію і точно направлявся у бік поляни. Ще ближче, і ще… Долоні Клер тісніше стиснули замовлену особливим чином мотузку, на якій трималась спеціальна конструкція. Ось уже посеред неба звивається золотою лускою тіло величезного змія, виблискує оранжево-червоними боками, важко б'є повітря могутніми шкіряними крилами.

Через мить магічна істота опустилася за деревами та загарчала на місяць так, що й вуха позакладало. Натомість гарчання звіра замінила мелодійна пісня, а за нею на галявину вийшов і сам виконавець — високий вродливий чоловік з ідеальною фігурою, світло-зеленими очима та гривою чорного волосся. Він знав про свою красу, тому поважно йшов несучи себе, як нагороду.

Руда хмикнула про себе. «Зараз ми з тебе оту пиху виб'ємо, опудало літаюче». Тим часом чоловік повагом ступав до приманки, навіть не підозрюючи, що на нього чекає підстава. Заговорив пестливим голосом, від якого у дівчат починає швидко калатати серце:

— Чи ж не страшно тобі, красуне, темної ночі одній лісом гуляти? Бачу сподобались тобі мої подарунки? А як згодишся моєю стати, не ображу — озолочу з ніг до голови, королевою ходити будеш.

Торкнувся волосся мовчазної «красуні», яка, мабуть, ледь не втратила свідомість від солодкого голосу, та тільки хотів легенько прядку накрутити на палець і нахилитися ближче до її шиї для поцілунку, проте в його руках залишилася лише перука, а замість голови на патику стирчав гарбуз, що відсвічував до чоловіка проти місяця вирізаними очицями та ротом. Від несподіванки красень хитнувся, перечепився і впав, а зверху на нього спочатку полетіли сіті, а потім — міцна клітка.

— Ей, хто це жартує? — закричав чоловік, намагаючись виборсатися з сітей, але ще більше заплутувався.

Із кущів повагом вийшла Клер, цілячись на полоненого з арбалету:

— От ти й попався, Перелеснику. Довго ж ти Вогняним Змієм літаєш, зводиш жінок з розуму та занапащаєш їхні душі? Досить уже тобі приваблювати дівчат подарунками та масними словами. Розплата прийшла.

— У мене взагалі-то ім'я є, — улесливим голосом промовив полонений. — Може спочатку познайомимося, солоденька? Мене Любомир звати, а для красунечок — Любчик. А тебе?

— От не заговорюй мені зуби, Перелеснику. В реєстрі магічних істот такі як ти називаються Літавець, Перелесник, Літун або Налітник.

— Скільки назв для нашого племені. А такий, як я — один. Єдиний та неповторний. Бачила, який я в небі? Та жінки самі за мною табунами бігають, відбитися не можу.

— А після побачень з тобою спочатку в'януть, а потім помирають. Було таке, змій-любака?

— Зате отримували на кілька ночей зірку з неба. І ні на що не нарікали. До речі, тобі можу подарувати шматочок щастя, кралечко. Награлася, тепер відпускай. Не будемо дарма втрачати часу, у мене всі побачення на півроку наперед розписані. Мушу визнати — ти виграла, тому пропущу тебе без черги на сеанс неземного кохання, — промуркотів Любомир, намагаючись виборсатися з сітей.

— Який же ти самовпевнений, Любчику, — промовила руда, обходячи клітку по колу, попутно запалюючи магічні сфери, що розліталися по периметру галявини.

— Та хто ти така? — вже змінив голос на гарчання Перелесник.

— Чув колись про Академію бойових магів?

Любчик перестав пручатися і втупився незмигним поглядом на дівчину:

— Аякже. Тільки там дуже суворий відбір і навчаються виключно хлопці. Такий собі закритий заклад, де панує справжня муштра. Бррр... Нізащо б там не навчався, мені більше до смаку свобода, я не звик, щоб мене затискували у якісь рамки.

Клер посміхнулася:

— По-перше, Любомире, ти магічна істота, яка творить зло, то як би ти там навчався? В нас викладають і навчаються виключно добрі викладачі та студенти. Хіба в якості піддослідного кролика чи дракончика? Знаю, а замість бойових магічних сфер ти б надсилав на ворогів поцілунки? А по-друге, часи змінилися і вже років п’ятдесят Академія відкрила двері для дівчат.

Клер змахнула головою, шапочка відлетіла в кущі, а руде волосся водоспадом розсипалося по плечах.

Перелесник у клітці від подиву завмер:

— Ти точно відьма. Скільки бачив красунь на своєму віку, а таку чарівницю вперше. Роби зі мною все що хочеш, я падаю ниць перед твоєю неземною красою.

Перелесник підняв руки до неба і впав на землю. Пройшла хвилина, дві, а він все не рухався.

— Ей, Любчику, — тихо позвала дівчина. — Ти там живий? Мені ти для захисту диплому потрібен уже сьогодні. У сітку вплетені освячені трави: маруна, аконіт і рута. Вони підкорили і ослабили тебе, але щоб наскільки? Ти мені тут без жартів, інакше застосую сильне закляття.

Дівчина підійшла впритул до клітки, прошепотіла кілька слів, і імпровізована в'язниця розпалася. Потім присіла біля чоловіка і почала виплутувати його з сіті, обережно, щоб не причинити зайвого болю. Несподівано Любомир відкрив очі і його тіло почало вкриватися золотистою лускою, обличчя видовжилось і перетворилось на величезну морду з гострими, ніби кинджали, зубами, руки і ноги видовжились і трансформувались у лапи з міцними кігтями, а на довершення у нього виріс величезних хвіст.