75.

Тиждень. Цілий тиждень. Я ж розраховувала максимум на три-чотири дні. Фінансово я точно не готувалася до такого. І речей… речей треба було брати значно більше. Купальник, зручний одяг, засоби гігієни, ще щось, про що я зараз навіть не могла толком подумати. А головне — я різко згадала про свій цикл в паніці, адже купатися з критичними не хотілося б, і лише потім згадала, що вони минулого тижня були.

Мама знову подивилася на мене:

— Злато, ти справді нічого не знала?

— Ні, — відповіла я. — Чесно, нічого.

Бабуся вже встигла отямитися і заклопотано махнула рукою:

— Тоді треба з дому продуктів набрати. Крупи, картоплю, ще щось… щоб на місці зайвого не купувати.

Денис спокійно похитав головою:

— Нічого не потрібно. Я про все потурбуюся. І про продукти, і про все інше. Не хвилюйтеся.

Він це так впевнено сказав, що навіть бабуся лише пирхнула й більше не наполягала. А я сиділа і все ще намагалася переварити новину, бо, чесно кажучи, досі перебувала в шоці. Усі за столом продовжували їсти, але вже якось механічно, кожен у своїх думках. Мама час від часу кидала на мене швидкі погляди, бабуся бурмотіла щось собі під ніс про «молодих і їхні сюрпризи», а Денис просто дивився на мене спокійно й тепло, ніби чекав, поки я звикну до цієї думки.

Пізніше ми пили чай із тортом, який він привіз. Розмова йшла вже легше, майже буденно, все-таки він зумів зачарувати маму та бабусю. Коли чаювання закінчилося, мама наполягла, що все прибере, і відправила нас у кімнату.

Я кивнула, відчуваючи, як щоки знову починають горіти, а Денис підвівся першим, чемно подякував за вечерю, і ми вийшли з кухні. За спиною чулося дзенькання посуду, а попереду — моя кімната і цілий вечір наодинці разом з ночівлею.

Я сіла на край ліжка, не знаючи, куди дівати руки. Денис закрив двері й сів поруч, але не надто близько.

— Ти вся напружена, — тихо сказав він.

Я зітхнула й подивилася в підлогу.

— Бо ти поставив мене в незручне становище. Ти ж знаєш мою ситуацію… Я не розраховувала на тиждень. Ні з речами, ні з грошима. І тепер сиджу й не розумію, як реагувати.

Він обережно взяв мене за руку.

— Вибач. Я не хотів, щоб ти так хвилювалася. Просто… я кохаю тебе і дуже хочу бути поруч. Вихідних мені й так катастрофічно мало, а після тієї розлуки ще менше хочеться знову обмежуватися кількома днями. Цей тиждень потрібен нам обом.

В якомусь сенсі він мав рацію, та все ж у мене ніколи не було нічого подібного, і від цього було страшно.

— Добре, — тихо сказала я. — Але наступного разу попереджай заздалегідь.

Він ледь помітно всміхнувся й обережно притягнув мене ближче.

— Обіцяю.