73.

На вулиці мені одразу стало легше. Мабуть, тому, що після всіх своїх сороміцьких зізнань я нарешті могла дивитися не на Дениса, а куди завгодно навколо.

Він, здається, зрозумів, чому я так швидко потягнула його з квартири, але нічого більше не казав. Просто взяв мене за руку, і ми повільно пішли знайомою мені вулицею.

— Куди йдемо? — запитав він.

— Покажу тобі свою школу.

— Ходімо, — посміхнувся він.

Це було недалечко, і ми швидко опинилися на місці.

— Ось тут, — показала я пальцем на куток будівлі, — мене в п’ятому класі замкнули в туалеті старшокласники. Я тоді так ревіла, що вчителька ледь двері не вибила.

Денис скривився і похитав головою:

— Жорстоке дитинство.

— А он там, під тим деревом, — продовжила я, ведучи його далі, — я вперше поцілувалася. Було чотирнадцять. Хлопець після цього ще тиждень уникав мене.

— А я гадав, що тебе хлопці не цікавили, — здивовано підняв брову Денис і сильніше стиснув мою руку.

— Не цікавили, — спокійно відповіла. — Це було бажання, коли ми витягували папірці з завданнями.

— Тобі щастить на випадкові поцілунки, — сказав Денис, посміхнувшись, і я згадала, як він уперше поцілував мене, коли ми грали в пляшечку.

Ми потім пішли далі вздовж паркану. Я розповідала йому про все підряд: як ми з подругами тікали з уроків через дірку в цьому ж паркані, але зараз уже тієї дірки там не було.

Денис слухав уважно, іноді всміхався, іноді запитував щось уточнююче. І весь час не відпускав моєї руки.

Мені було дуже добре і водночас соромно.

Кілька разів я ловила себе на тому, що дивлюся на його губи і хочу зупинитися, притягнути ближче, поцілувати прямо тут, посеред вулиці. Але щоразу щось зупиняло. Раптом хтось із колишніх однокласників чи сусідів побачить? У маленькому містечку новини розлітаються швидше, ніж плітки на базарі, і якось… незручно. Надто відкрито.

Тож я просто трималася за його руку ще міцніше і продовжувала говорити. А він мовчки йшов поруч, іноді проводячи великим пальцем по зовнішній стороні моєї долоні, ніби нічого особливого, але якось так приємно було від цього жесту.

Ми дійшли до старого стадіону за школою. Там майже нікого не було — лише кілька хлопчиків ганяли м’яч на полі. Я зупинилася біля низького паркану і глибоко вдихнула.

— Тут я проводила майже всі вечори в старших класах, — тихо сказала я. — Сиділа на цій трибуні й мріяла.

— Що колись у тебе буду я? — задоволено запитав він.

— Не зовсім, — буркнула я. — Але у всякому разі ти зараз у мене є.

Він посміхнувся, обійняв мене за талію і міцно притис до себе.

Потім ми пішли в парк, взяли собі лимонад, адже спека здавалася нереальною, і просто зручно вмостилися один навпроти одного, милуючись і зовсім забувши про час, поки не прийшло повідомлення від мами.

— Нам уже час повертатися, — промовила я не дуже охоче, адже потім ми знову опинимося в одній кімнаті і я знову червонітиму як помідорка.

Денис мовчки кивнув, і ми рушили в сторону будинку знайомитися далі.