72.

Злата

Ми ще довго не поспішали нікуди. Просто лежали на моєму ліжку, обійнявшись, говорили про якісь дрібниці, сміялися, а час від часу Денис знову нахилявся до мене, і ми знову цілувалися, немов божевільні, і разом стримувалися.

Тому я вирішила змінити це і десь пройтися.

— Ти не хочеш прогулятися? — тихо запропонувала я.

— Зараз?

— Вже.

— Я думав, ми будемо лежати тут до вечора.

— Після вечері ще буде купа часу полежати.

— Я ночуватиму тут? З тобою? — запитав здивовано.

— А ти не хочеш?

— Жартуєш?

— Чому?

— Бо після такої пропозиції я можу неправильно зрозуміти.

Я засміялася й легенько штовхнула його в плече.

— Не вигадуй. Я просто запропонувала залишитися, — ніяково пояснила йому, гарячково закручуючи на палець край покривала, аби кудись подіти тремтячі пальці.

Але потім вирішила ще дещо додати й розчервонілася ще до того, як встигла це вимовити. Я опустила очі, не наважуючись глянути йому в обличчя:

— І взагалі, мама з бабусею думають, що ми вже переспали, тому...

Господи, я це вимовила.

Я уткнулася лобом у його плече, ховаючи палаючі щоки. Денис кілька секунд мовчав, а я здається чула як прискорено калатає моє власне серце. І вже почала шкодувати про свою відвертість, але він раптом він взяв мою руку і переплів наші пальці. Денис кілька секунд мовчав, дивлячись на мене так, що я вже почала шкодувати про свою відвертість, а потім усміхнувся.

— Знаєш, я зараз почуваюся як водій перед світлофором.

Я здивовано подивилася на нього.

— В якому сенсі?

— Постійно стояв на червоному, а зараз раптом дочекався зеленого.

Я не стримала сміху, хоча щоки все ще горіли.

— Ти неможливий.

— Зате чесний. Бо я збрешу, якщо скажу, що не хочу тебе шалено.

— Але не сьогодні, — швидко додала я, відчуваючи, як знову червонію. — Бабуся ж у сусідній кімнаті.

Денис нічого не відповів, тільки подивився на мене, але я помітила, як у нього сяяли очі, і не знаю чому, але від цього мені стало ще ніяковіше.

— Чого ти так дивишся? — не втрималася я.

— Нічого.

Він ще щиріше усміхнувся й міцніше обійняв мене.

Виявляється, думати про такі речі й сказати їх уголос — зовсім не одне й те саме. У голові все здавалося набагато простішим. Там я могла спокійно думати про Дениса, про те, як сильно до нього тягнуся, і навіть уявляти різні ситуації, не червоніючи при цьому до самих вух.

А от сказати щось подібне йому в обличчя…

Хотілося провалитися крізь підлогу. Особливо тепер, коли я бачила цю його задоволену усмішку й блиск в очах.

Треба було терміново змінювати тему, поки я не сказала ще чогось, про що потім шкодуватиму.

— Ходімо краще на вулицю, — швидко сказала я, підводячись із ліжка.

— Тікаєш? — засміявся Денис.

— Рятую себе від тебе.

— Не допоможе.

— Побачимо.

Я потягнула його за руку, поки він не встиг придумати ще щось, і ми нарешті вийшли з кімнати.