71.

Денис

Вона засміялася, і я теж не втримався. Після всіх цих тижнів, коли ми бачилися лише через екран телефону й постійно кудись поспішали, мені зараз просто хотілося насолодитися тим, що вона нарешті поруч.

Я знову притягнув її до себе, але цього разу Злата сама трохи відсторонилася, все ще усміхаючись.

— Ну добре, — нарешті видихнула вона. — Тоді я хоча б чай тобі запропоную.

— Не хочу чаю.

— Ти приїхав до мене додому і відмовляєшся від чаю?

— Я приїхав не заради чаю.

Вона одразу зрозуміла, що я мав на увазі, і на її щоках з'явився легкий рум'янець.

— Денисе...

— Що? Я чесно попередив.

Вона похитала головою, але усмішки приховати не змогла.

— Тоді хоча б зачекай. Я посуд помию.

— Залиш.

— Там кілька тарілок.

— Я сказав, залиш.

— А я сказала, що швидко помию.

Вона вислизнула з моїх рук і почала збирати зі столу посуд, а я сперся спиною на стілець і просто спостерігав за нею.

— Ти завжди така вперта?

— А ти тільки зараз це зрозумів?

— Ні. Просто знову переконався.

Вона тихо засміялася, відкрила кран і швидко перемила ті кілька тарілок і швидко витерла стіл.

— Все, — сказала вона, витираючи руки рушником. — Тепер можна йти.

— Нарешті.

— Це лише кілька хвилин, а ти так дивишся, ніби пів дня минуло? — серйозно промовила вона, а потім, взявши мене за руку, рушила до своєї кімнати.

Коли переступив поріг, мимоволі зупинився. Не знаю чому, але мені було цікаво побачити її кімнату. Це була її територія, місце, де вона проводила час, коли мене поруч не було. Тут усе здавалося якимось особливо її.

На столі лежали блокноти й кілька книжок, біля вікна стояла ваза з квітами, які я привіз. На підвіконні — кімнатні рослини, а на полиці були фотографії. Я підійшов ближче й почав розглядати їх.

— Не смійся, — одразу попередила Злата.

— Я й не планував, — миттю пояснив я. — Просто мені цікаво.

— Що саме?

— Якою ти була раніше.

Вона підійшла й стала поруч.

— Не дуже змінилася.

Я глянув на одну з фотографій, а потім на неї.

— Не знаю. Мені здається, зараз ти така ж мила.

— Брехун, — посміхнулася вона.

— Можливо, — усміхнувся я.

— Досить вже, — сором’язливо буркнула дівчина, а потім забрала з моїх рук фото і поклала назад на полицю.

Я лише спостерігав за нею, не в змозі відірватися. Вона сіла на ліжко, а я опустився поруч, і ми кілька секунд просто сиділи, дивлячись одне на одного.

Після постійного очікування цього моменту мені навіть не хотілося поспішати, і я обережно обійняв її за плечі й притягнув до себе. Злата одразу прихилилася до мене, поклавши голову на плече.

— Нарешті, — тихо сказала вона.

— Що?

— Ти поруч.

Я провів долонею по її волоссю.

— Я теж скучив за тобою.

Вона підняла голову й подивилася мені в очі, і цього разу жодних слів не знадобилося.

Я нахилився до неї й легко торкнувся губами її губ. Вона відповіла на поцілунок, обійнявши мене за шию.

Поцілунок вийшов зовсім не таким поспішним, як я уявляв дорогою сюди. Навпаки, у ньому було щось дуже просте й рідне. 

Я на мить відсторонився, торкнувся чолом її чола й усміхнувся.

— Я тебе дуже кохаю.

— І я тебе, — вона тихо засміялася й знову притулилася до мене, а я міцніше обійняв її, вдихаючи знайомий аромат волосся.

Нарешті вона була поруч, і мені зовсім не хотілося витрачати жодної хвилини даремно.