70.

Денис 

Я зайшов у квартиру слідом за Златою, тримаючи в руках квіти та торт, і одразу відчув, як сильно нервую. Хотілося справити нормальне враження та не виглядати чужим.

Бабуся вже стояла в передпокої. Маленька, енергійна, з проникливим поглядом, який миттю все оцінює. Я простягнув їй квіти й коробку.

— Бабусю, це Денис, а це — Ніна Петрівна, — швидко представила нас моя красуня.

— Доброго дня, — швидко привітався я, мабуть, тремтячим голосом. — Це вам… і торт.

Вона взяла все швидко, але очі в неї помітно потеплішали.

— Приїхав нарешті! Заходь, синку, не стій. Руки помий і за стіл. Борщ уже чекає.

Я кивнув, швидко вмився і сів за стіл. Пахло так, як пахне тільки в справжніх домівках — м’ясом, часником, свіжим тістом. Злата сіла навпроти. Я кілька разів ловив її погляд і кожного разу відчував, як щось стискається в грудях. Вона була ще красивіша, ніж я пам’ятав. Особливо з цими кучерями. Вони робили її ще більш милою.

Ніна Петрівна насипала мені повну тарілку борщу, а Злата тим часом поставила квіти у вази. Один букет залишила, а свій і бабусин кудись занесла.

— Їж, не соромся, — дбайливо казала Ніна Петрівна, і я слухався як мала дитина. Та й їсти, чесно кажучи, дуже хотілося: чи то після дороги, чи просто від аромату живіт почав розганяти апетит.

— Дуже смачно. Справді.

Вона задоволено кивнула, і я зрозумів, що перший рубіж пройдено.

Поки ми їли, вона розпитувала про дорогу, про навчання, чи не втомився. Я відповідав спокійно, намагаючись бути максимально ввічливим, але думки постійно тікали до Злати. Вона майже не їла — просто сиділа й дивилася на мене. І від цього погляду мені хотілося дотягнутися через стіл і торкнутися її руки.

Коли з обідом закінчили, бабуся встала.

— Я піду трохи полежу. А ви сидіть.

Вона вийшла, навмисне голосно зачинивши двері, і в кухні стало тихо.

Я подивився на Злату. Її очі зараз так яскраво світилися, що в мене перехоплювало подих. У них було все — радість, хвилювання, ніжність. І я знову, вкотре, зрозумів, яка вона для мене важлива. І бажана. Настільки, що хотілося не просто обійняти, а сховати її у своїх руках і не відпускати більше ніколи.

Я відсунув стілець і тихо сказав:

— Іди сюди.

Вона підійшла одразу. Я обхопив її за талію, притягнув до себе так міцно, як тільки міг, і притулився лобом до її плеча. Пахло її парфумом і чимось до болю рідним та домашнім.

— Я так скучив… — прошепотів я хрипко. — Так сильно, що весь цей час тільки й думав, як обійму тебе і більше не відпущу.

Вона зарила пальці мені у волосся і тихо видихнула мені в шию:

— Я теж…

Я трохи відхилився, подивився їй в очі й раптом тихо засміявся.

— Тільки я з’їв ті пампушки з часником… і тепер хвилююся. Бо дуже хочу розцілувати тебе до шаленства, а пахну, мабуть, як ціле часникове поле.

Злата спочатку здивовано кліпнула, а потім тихенько засміялася, ховаючи обличчя в мене на грудях.

— Божечки, вибач… — винувато прошепотіла вона, але голос був повний ніжності. — Я про це геть не подумала, коли просила їх зробити.

Я всміхнувся ширше, провів рукою по її спині й усе одно нахилився ближче.