69.

Я встала дуже рано. На кухні бабуся вже місила тісто на пампушки з закоченими рукавами, і руками в борошні.

— Побіжу на базар, — тихо сказала я, хапаючи гаманець. — По овочі й ребра.

Бабуся лише кивнула. Хоч було і дуже рано, але в повітрі вже було тепло, кажучи, що день буде спекотним.

На базарі ще тільки-тільки розкладалися. Я швидко взяла молоду картоплю, буряк, моркву, капусту, свіжу зелень і гарні свинячі ребра. І задоволена швидко рушила додому.

Коли я повернулася, мама вже була на кухні з чашкою кави. Вона подивилася на годинник, який показував восьму, і сказала:

— Ну все, сідай. Зараз швидко накручу і побіжу на роботу.

Раніше я б відмовилася, але сьогодні навіть думки такої не пролетіло. Хотілося бути красивою, і вже через двадцять хвилин у мене на плечах уже лежали м’які локони. Вона ще раз поправила кілька пасом, задоволено кивнула і зібралася.

— Я до третьої, — сказала на прощання, цілуючи мене в щоку. — Прийми гостя гарно.

Щойно двері за нею зачинилися, бабуся вже підсмажувала ребра, і у квартирі швидко запахло м’ясом і овочами. Я допомагала чистити, мити, розкладати, але думки постійно тікали вперед.

Денис писав рідко, бо був за кермом, але я чекала кожне повідомлення, а найбільше — його самого.

Коли стрілки наблизилися до другої, я вже майже не відходила від дверей. На плиті стояв борщ, на столі — пампушки під рушником.

Повідомлення прийшло о 13:57:

«Під’їжджаю».

Я зі швидкістю світла спустилася вниз і стала біля під’їзду, вдивляючись у кожну автівку. Серце колотилося так сильно, що я майже не чула власного дихання. І раптом побачила його.

Денис помітив мене одразу. Його обличчя розтягнулося в широкій, теплій усмішці, ледь він зустрівся зі мною поглядом. Він швидко припаркувався, і щойно двері машини відчинилися, я вже підбігла до нього.

Він навіть не встиг толком вийти — просто розкрив обійми, і я влетіла в них так відчайдушно, ніби боялася, що він зараз розчиниться. Я не могла повірити, що він справді тут. Поряд. Що його руки тримають мене, а не екран телефону.

Ми стояли так кілька хвилин, не кажучи ні слова. Лише коли трохи відсторонилися, він подивився, ніби роздивляючись. Погляд впав на очі, на локони, які мама крутила вранці, і розлилася глибока усмішка, від якої серце завжди починало битися швидше.

— Привіт, моя хороша, — тихо сказав він.

Я лише встигла видихнути «привіт», як він нахилився і поцілував мене. Спочатку м’яко, обережно, ніби перевіряючи, а потім глибше, зі стриманою ніжністю, від якої в мене підкосилися ноги. Я вчепилася пальцями в його футболку, відповідаючи з усією тугою, що накопичила за ці тижні.

Коли ми врешті відірвалися одне від одного, обидва дихали нерівно. Він притулився лобом до мого і тихо видихнув:

— Я тут.

— Знаю… — прошепотіла я, все ще не розтискаючи рук.

Лише тоді він трохи відхилився, не відпускаючи мене повністю, і потягнувся в салон машини. Дістав невеликий букет білих і рожевих квітів.

— Це тобі.

Я взяла його, але замість того, щоб розглядати, знову притиснулася щокою до його грудей. Квіти пахли свіжістю. Але мені все одно хотілося лише з ним стояти так і не відпускати.

— Ще є, — тихо засміявся він мені в маківку. — Зачекай.

Він дістав з машини ще два букети й коробку з тортом.

— Ці  для мами й бабусі. І торт теж.

Я нарешті відірвалася від нього, дивлячись то на квіти, то на коробку, то знову на нього. Усміхалася так широко, що щоки вже боліли.

— Ходімо, — сказала я, беручи його за вільну руку. — Бо бабуся скоро сама спуститься з ополоником.

Денис засміявся, закрив машину, і ми разом піднялися сходами. Його пальці міцно стискали мої, а я все ще не могла до кінця повірити, що він справді йде поруч.