68.

Я гадала, що час без Дениса тягнутиметься цілу вічність, як дуже лінивий равлик. Спочатку так і було. Дні розтягувалися, вечори ставали нудними й тихими, а кожне повідомлення від нього лише на короткий час заповнювало порожнечу.

Ми писали одне одному майже безперервно. Відеодзвінки ввечері, короткі голосові вдень, повідомлення посеред практики чи коли я просто сиділа на кухні з чашкою чаю. І все одно цього було шалено мало. Іноді я ловила себе на тому, що просто дивлюся на його обличчя на екрані й хочу простягнути руку і крізь відстань опинитися поруч. Відчути тепло його долоні, почути голос не через динамік, а просто поряд. Я раніше й не думала, що можна так сильно сумувати за людиною. Настільки, щоб бути залежною.

А ще ми вже зовсім не соромилися. Слова «я тебе кохаю» звучали легко й невимушено майже щовечора. Ми говорили відверто: про те, як сумуємо, про те, чого хочеться, про те, що відчуваємо. Але я помічала, як він іноді стримується, коли розмова ставала надто близькою. Він ніби тримав себе в руках, а я вже розуміла інше. Коли ми нарешті будемо разом і поїдемо — я не витримаю. Не зможу стримуватися. Це відчуття вже сиділо десь глибоко всередині й лише чекало свого часу.

А потім я вирішила влаштувати величезне генеральне прибирання.

Оскільки квартира бабусі й наша з мамою давно були з’єднані в одне велике житло, роботи виявилося чимало. Передпокій, дві вітальні, коридори, кухня, санвузли… Місця вистачало, щоб можна було загубитися в прибиранні на кілька днів. Мама два місяці тому вже мила вікна на Великдень, але мене це нітрохи не зупинило, і я вимила їх знову. Здавалося, я відсунула майже все, крім важких шаф. Дивани, крісла, тумби… Бабуся сердилася, що я тягаю важке, і кілька разів підвищувала голос:

— Злато, кинь! Спину собі зірвеш!

Але я все одно намагалася. Чомусь дуже хотілося, щоб усе було ідеально чисто.

Коли більшість роботи вже була зроблена, я одразу почала думати про інше: що ж приготувати на вечерю, коли він приїде. Щось просте, але смачне. Щось, від чого в будинку запахне домом.

З цими клопотами дні раптом почали минати швидше. Прибирання, списки покупок, думки про меню — і ось уже до його приїзду залишалося зовсім трохи. Я шалено хвилювалася і водночас не могла дочекатися.

Мама теж хвилювалася, особливо коли я зізналася, що Денис із більш забезпеченої родини.

Вона завжди намагалася не показувати свого хвилювання сильно, але цього разу не стрималася. Довго мовчала, перекладаючи рушник з руки в руку, а потім тихо сказала:

— Злато… тільки не думай, що ми чимось гірші. І не намагайся йому щось доводити. Якщо він справді тебе кохає — йому буде байдуже, яка в нас квартира чи що стоїть на столі.

Я кивнула, але всередині все одно боялася. Хотілося, щоб усе було ідеально. Щоб він зайшов і відчув тепло.

Решту дня я провела на кухні. Перевіряла продукти, ще раз протерла вже й так чистий стіл, переставила вазу з квітами ближче до вікна. Бабуся лише посміхалася зі свого крісла й іноді бурмотіла:

— От закохана… Аж світиться вся.

Увечері я ще раз подивилася на телефон. Останнє повідомлення від Дениса було коротким: «Завтра виїжджаю вранці. Буду в тебе десь в обід. Чекай».

Я притиснула телефон до грудей і заплющила очі. Залишалася одна ніч. Одна коротка, нескінченно довга ніч.

А завтра він буде тут.

Бляха, вскочила різко я. Він же ж буде в обід! Я тихенько заглянула до бабусі й зраділа, що вона не спить. Сиділа перед телевізором і якийсь детектив дивилася.

— Бабцю… — тихо покликала я, і вона одразу повернула голову.

— Що, дитинко? — запитала з теплою усмішкою.

— Ти… звариш завтра свій борщ з пампушками? — нервово запитала я.

Бабуся пильно глянула на мене, а потім повільно всміхнулася:

— Для нього, значит?

Я лише кивнула.

— Звичайно зварю. І пампушки свіжі зроблю. Не хвилюйся. Тільки ти вранці на ринок сходи.

Я підійшла і швидко обійняла її за плечі.

— Дякую, — я мало не запищала.

— Іди вже спи, — м’яко сказала вона, гладячи мене по руці. — Завтра важливий день.

Я поцілувала її в щоку і повернулася в кімнату, а коли лягла, ще довго дивилася в стелю. Завтра в обід він буде тут. Поруч. І я нарешті зможу його обійняти.