67.

Наступного ранку я прокинувся від будильника, хоча нікуди особливо не поспішав. Була неділя, і можна було насолодитися тим, що не потрібно було їхати на практику.

Потягнувся за телефоном і, навіть не відкриваючи очей, перевірив повідомлення.

Від Злати нічого, але зараз лише сьома ранку. Напевно, ще спить.

Поклав телефон назад і спробував заснути хоча б ще на п'ять хвилин, але сон уже кудись зник. Я перевернувся на спину й кілька секунд просто дивився в стелю.

Раніше я любив неділі. Можна було довше поспати, нікуди не поспішати, зустрітися з Златою чи друзями або просто провести день як заманеться. А сьогодні чомусь не знав, чим себе зайняти. Злата поїхала лише вчора, а містечко перестало бути таким цікавим без неї.

Я встав, пішов на кухню й поставив каву. Поки вона готувалася, телефон знову завібрував.

«Доброго ранку»

Я усміхнувся ще до того, як відкрив повідомлення.

«Ти вже прокинулася?»

«Так. А ти?»

«Я ще в процесі».

«Ну тоді прокидайся, не заважатиму?»

«Ти ніколи не заважаєш».

Кілька секунд вона нічого не писала.

«Бажаю тобі дуже гарного дня!».

«Невже ти повертаєшся?»

«В сенсі?»

Я засміявся.

«Гарний день я уявляю лише з тобою».

«Доведеться ще когось знайти, батьки і Яна теж хочуть твоєї уваги».

Дехто аж занадто, подумав я собі.

Я взяв чашку кави й сів за стіл, продовжуючи дивитися на екран. День тільки починався, а я вже знав, що більшу його частину проведу з телефоном у руці  і зараз мене це цілком влаштовувало.

Батьки поїхали до бабусі і мали повернутися лише завтра, тому вдома було спокійно. Незабаром вийшла Яна, яка теж чомусь не спала. Побачила б це мама — точно зраділа б, що ми не спимо до обіду.

— Ти живий?

— Поки що.

— Сумуєш?

— Ні.

— Тоді чому такий голос?

— Який?

— Нещасний.

— Я просто сонний.

— Ага. Злата вже написала?

Я посміхнувся.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ти інакше не відповідав би мені так швидко.

— Ти будеш допитувати мене?

— Можу поїхати.

— Це ти куди зібралася? — обурився я.

В неї зараз такий період, що гормони пруть раніше, ніж мозок реагує, тому відпускати її саму не хотілося нікуди, тим паче коли батьків нема. Все потім на мене звалять у разі чого. А воно мені треба?

— Добре. Іду краще приготую щось поїсти.

— Можу допомогти?

— Сама впораюсь.

— Як хочеш.

— Те, що я хочу, — ти не дозволиш.

Я похитав головою, хоча вона цього й не бачила.

Я знову взяв телефон, щоб щось написати, але передумав. Не хотілося перетворюватися на того хлопця, який не дає дівчині спокійно провести жодної миті без нього.

Хоча дуже хотілося, тому я просто відклав телефон убік і змусив себе встати. Принаймні сьогодні я спробую витримати. А вже завтра знову почнеться практика, справи й звичний ритм.

І, можливо, тоді ці кілька тижнів минуть трохи швидше.