66.

Денис

Я ще кілька хвилин стояв біля дороги, дивлячись услід автобусу, хоча той уже давно зник за поворотом. Напевно, це виглядало трохи безглуздо, але мені зовсім не хотілося нікуди йти.

Злата поїхала.

Усього на кілька тижнів, я це чудово розумів. Ми домовилися про відпочинок, знали, коли зустрінемося, але тепер ці кілька тижнів раптом перестали здаватися такими вже короткими.

Раптом у кишені завібрував телефон.

Я дістав його, сподіваючись побачити повідомлення від Злати, але на екрані висвітлилося ім'я Яни.

«Не сумуй сильно». — Я усміхнувся, і за кілька секунд прийшло ще одне. — «І не роби вигляд, що не сумуєш. Я все бачила».

— От же язиката, — пробурмотів я собі під ніс.

«Вона мені сподобалася. Не облажайся», — знову написала мала.

— Дякую за довіру, сестричко. — знову сказав сам до себе.

«І ще. Ти реально не хотів мене з нею знайомити?»

Я набрав відповідь, але перш ніж встиг відправити, отримав нове повідомлення.

«Бо якщо так, то я ображена».

«Я хотів», — коротко відповів їй і відповідь прийшла майже одразу.

«Коли? На її весіллі?»

Я закотив очі й вкотре подумав, як же мені пощастило з сестрою. Її щирість і безпосередність завжди мене підкупляли й не давали шансів ображатися, а вона знала це і іноді користувалася цим.

«Дуже смішно».

«Посміємося потім разом».

Я заховав телефон у кишеню й нарешті пішов додому. Дорогою постійно ловив себе на тому, що хочеться комусь щось сказати, а потім згадував, що ще кілька хвилин тому поруч була Злата. Я звик, що можу просто написати їй, запропонувати зустрітися, заїхати на каву чи хоча б почути її голос, а тепер залишалося тільки чекати.

Хоча довго чекати я, звісно, не збирався і, щойно дійшовши до парку, де ми познайомилися, написав їй:

«Ти вже сумуєш?»

Повідомлення прочитане не було. Я подивився на екран ще раз, ніби від цього вона могла раптом з'явитися в мережі.

П'ять хвилин. Десять.

Я вже почав думати, що вона образилася на моє дурне питання, коли телефон нарешті завібрував.

«Тільки-но виїхала, а ти вже починаєш?»

Я усміхнувся.

«Перевіряю».

«Що саме?»

«Чи сильно ти сумуватимеш за мною».

Відповідь з'явилася не одразу.

«Може, трохи».

«Тільки трохи?»

«Не зазнавайся».

Я засміявся, відкинувшись на лавочці. Навіть на відстані вона примудрялася сперечатися зі мною.

«Добре. Тоді сумуватиму за двох».

Цього разу вона відповіла майже відразу.

«Домовилися» — і купа сердечок.

Я ще кілька секунд дивився на це повідомлення, а потім пішов далі.