65.

Після тієї розмови з мамою Дениса все якось змінилося. Стало спокійніше, хоча я й сама не могла пояснити чому. Та й часу вигадувати собі нові проблеми особливо не було. У Дениса почалася практика, у мене — сесія та екзамени, а ще ми з Юлею потроху вирішували всі питання перед від'їздом.

Наші зустрічі з Денисом ставали все рідшими й коротшими, але кожна з них була наповнена таким теплом, що я чекала на них майже як на маленьке свято. Зате ми багато переписувалися. Здавалося, наш чат із Денисом уже був настільки величезним, що, якби я колись вирішила перечитати його від самого початку, мені знадобилося б кілька днів.

А тепер я стояла на автовокзалі з валізою.

Юля поїхала ще раніше, хоча зазвичай ми їхали разом. Цього разу я приїхала її провести, а решту часу ми просто були разом із Денисом.

Я притулилася головою до його плеча й мовчки стояла в його обіймах.

— Я не хочу, щоб ти їхала, — тихо промовив він мені десь у маківку.

— Я теж не уявляю, як буду без тебе.

— Але через кілька тижнів ми поїдемо відпочивати. — Я трохи відсторонилася й подивилася на нього.

— Я все одно сумуватиму.

— Я теж. — сказав він, уважно дивлячись на мене. — Але не хвилюйся. Просто чекай. Це буде наш час.

Я посміхнулася й знову притулилася до нього.

Саме в цей момент я побачила дівчину, яка швидко прямувала в наш бік. Точніше, майже бігла. Вона була настільки захеканою, що, діставшись до нас, кілька секунд просто намагалася віддихатися.

Я одразу впізнала її. Це була сестра Дениса. Здається, я вже бачила її колись разом із ним, але особисто ми ще не знайомилися.

— Я… гадала, що не встигну, — важко вимовила вона, нарешті переводячи подих. — Цей паскудник стільки разів обіцяв познайомити мене з тобою і так і не виконав обіцяного. Тому вирішила, що впораюся сама.

Денис скривився.

— Яно…

— Ти точно добровільно з ним зустрічаєшся? — раптом запитала Яна.

Я здивовано подивилася на неї.

— Яно! — знову повторив Денис.

— Що? Я просто хочу переконатися, що вона знає, з ким зв'язалася.

— Ти зараз спеціально мене ганьбиш?

— Ні. Я ще навіть не починала. — Вона навіть не звернула на нього уваги, а одразу простягнула мені руку. — Я Яна.

Її усмішка була настільки щирою, що я не змогла не усміхнутися у відповідь.

— Злата.

— Я знаю.

Я засміялася. Тільки тепер я уважніше подивилася на неї й помітила, наскільки вони схожі.

Яна перевела погляд на Дениса, а потім знову на мене.

— А вона гарненька, — абсолютно серйозно сказала вона братові.

Денис усміхнувся й обійняв мене ще сильніше.

— Я знаю.

— О, який скромний, — фиркнула Яна. — А мені ти її стільки часу не показував.

— Я не ховав її.

— Ага. Просто випадково забував познайомити. — Я знову не стримала сміху.

Яна ще трохи поговорила з нами, кілька разів підколола Дениса, а потім глянула на годинник.

— Добре, я побіжу.

— Давно пора, — усміхнувся Денис.

— Який ти добрий.

Вона знову повернулася до мене й обійняла так, ніби ми були знайомі вже не першу хвилину.

— Рада була нарешті познайомитися, Злато. І не слухай цього зануду, він не такий страшний, як хоче здаватися.

— Я все чую, — обурився Денис.

— На це й розраховано.

Я засміялася, а Яна махнула нам рукою й побігла, а ми з Денисом знову залишилися самі.

Здається, після її появи час раптом почав бігти ще швидше. Не встигла я озирнутися, як оголосили посадку на мій автобус.

Я подивилася на Дениса й одразу відчула, як усередині все стиснулося.

— Ну ось...

— Не хочу, — тихо сказав він.

— Я теж.

Він забрав у мене валізу й провів до автобуса. Біля дверей я зупинилася й повернулася до нього.

— Напишу, як приїду. — я усміхнулася крізь клубок у горлі.

— Я чекатиму.

Він обійняв мене, і цього разу я міцно притиснулася до нього, не бажаючи відпускати.

— До зустрічі, Денисе.

— До зустрічі, Злато. І пам'ятай, я чекатиму на тебе.

Я ще кілька секунд дивилася на нього, а потім змусила себе піднятися в автобус. Влаштувавшись біля вікна, я одразу знайшла його поглядом.

Він стояв біля автобуса й дивився на мене і тільки коли автобус рушив, я дозволила собі зітхнути.

Здавалося, кілька тижнів без нього будуть цілою вічністю.