64.

Я кілька секунд просто дивилася на неї, не вірячи, що правильно почула.

— Ви... не проти?

Вона тихо усміхнулася.

— Не думаю, що моє "проти" зараз щось змінить. Денис уже зробив свій вибір. І ти, здається, теж. Моє завдання — не зруйнувати те, що для нього важливе.

Я відчула, як до горла знову підступив клубок.

— Дякую... — прошепотіла я, а вона у відповідь легенько торкнулася моєї руки.

— Але я не хочу, щоб ти думала, ніби все буде просто. Мого чоловіка ти вже бачила. Якщо він щось вирішив, переконати його дуже непросто.

Я сумно всміхнулася.

— Це я вже зрозуміла.

Вона на мить замовкла.

— Я не обіцяю, що все владнається швидко. Але зроблю все, що від мене залежить. Поговорю з ним ще раз. Можливо, навіть не один. Не знаю, чи він мене почує... але я принаймні спробую.

Я мовчки кивнула.

— Тільки будь готова до того, що він може не зупинитися. Мій чоловік не любить програвати. Якщо він вирішив, що має рацію, може вигадати щось іще. Не знаю що саме, але хочу, щоб ти не втрачала пильності.

Від цих слів усередині знову похололо.

— Добре...

Вона уважно подивилася на мене.

— Денис казав, що ви збираєтеся на Світязь?

— Так... Якщо нічого не зміниться.

— Не скасовуйте поїздку через нас. Вам обом зараз потрібно хоча б трохи побути подалі від усього цього. Дуже сподіваюся, що до того часу ситуація хоч трохи заспокоїться.

Я хотіла в це повірити. Справді хотіла.

— І ще дещо...

Я підняла на неї очі.

— Просто кохай мого сина. Попри все, що може статися далі. Він хороший хлопець, Злато. І я ніколи не бачила його таким щасливим, як поруч із тобою.

У мене знову защипало в очах настільки, що не змогла нічого відповісти. Лише ледь кивнула.

Вона тепло усміхнулася.

— Ходімо. Нас уже, мабуть, зачекалися.

Ми повільно рушили назад до будинку і щойно завернули за ріг, я одразу помітила Дениса.

Він сидів на лавці біля під'їзду, спершись ліктями на коліна, і не зводив погляду з доріжки. Варто було йому побачити нас, як він різко підвівся.

Я ще ніколи не бачила його таким напруженим.

Він швидко підійшов до нас, переводячи стривожений погляд то на мене, то на маму.

— Ну що?

Його мама лише лагідно усміхнулася.

— Усе добре.

Він насупився.

— Точно?

— Точно. Ми просто поговорили.

Вона легенько торкнулася його плеча.

— І, здається, ти зробив правильний вибір.

Денис завмер і кілька секунд він мовчки дивився на маму, ніби боявся, що неправильно почув.

— Справді. — знову сказала вона і я помітила, як напруга повільно залишає його обличчя.

Він перевів погляд на мене, і в його очах з'явилося стільки полегшення, що важко передати.

Мама дістала з сумочки ключі від машини.

— Добре, діти. Я поїду.

Вона подивилася на мене.

— І пам'ятай нашу розмову. Не хвилюйся. Я зроблю все, що зможу.

— Дякую...

Потім вона перевела погляд на Дениса.

— Бережи її.

— Берегтиму, — тихо відповів він.

Вона усміхнулася нам обом, сіла в машину й за кілька хвилин виїхала з двору. Ми мовчки дивилися їй услід, поки автомобіль не зник за поворотом. Лише тоді Денис обережно взяв мене за руку.

— Злато...

Я повернулася до нього і тільки зараз зрозуміла, що досі перебуваю ніби не тут.

Я йшла на цю зустріч, готуючись почути чергові погрози, прохання залишити Дениса чи звинувачення, але натомість отримала підтримку.

Мені досі не вірилося, що мама Дениса не стала між нами. Навпаки...

Вона попросила лише про одне — любити його.