63.

Злата

Щойно двері квартири зачинилися за нашими спинами, я відчула, як усередині знову все похололо. Я зовсім не розуміла, навіщо мама Дениса покликала мене на цю розмову. Після того, що сталося, я вже не знала, чого чекати від цієї родини. Можливо, вона просто хотіла спокійніше пояснити те, що її чоловік сказав мені в обличчя, а може, попросити відійти від Дениса й не руйнувати їхню сім'ю.

У голові одна за одною виникали найрізноманітніші думки, але жодна з них не закінчувалася добре.

Ми повільно йшли алеєю. Кілька хвилин вона мовчала, ніби підбирала слова.

— Знаєш... — нарешті заговорила вона. — У мене таке враження, що ще вчора я проводжала з дому юнака, а сьогодні до мене повернувся дорослий чоловік.

Я здивовано подивилася на неї.

— Не зовсім розумію...

Вона ледь усміхнулася.

— Денис завжди був хорошим хлопцем. Добрим, відповідальним, але трохи безтурботним. Йому не доводилося приймати по-справжньому складних рішень. А тепер він уперше пішов проти власного батька. — Вона ненадовго замовкла. — І, якщо чесно, в мене таке відчуття, що за потреби він навіть готовий піти з дому.

Я опустила очі.

— Він посварився через мене... Вибачте. Я не хотіла, щоб у вашій родині були сварки через все це.

— Не через тебе, Злато. Через несправедливість. Це різні речі.

Я нічого не сказала.

— І знаєш... — вона зітхнула. — Я просто хотіла познайомитися з дівчиною, через яку в нас удома почалася справжня війна.

Я розгублено подивилася на неї.

— Вибачте, я...

— Ні, не поспішай вибачатися. Спочатку послухай.

Мені стало трохи не по собі. Її чоловік теж говорив зі мною спокійно і я добре пам'ятала, чим усе закінчилося.

— Моя бабуся колись розповідала, що її батьки були категорично проти шлюбу з моїм дідусем. Так само і його рідні не хотіли приймати її і не прийняли. Вони одружилися потай, починали життя майже з нуля. Найдивнішим для мене в дитинстві було те, що наші родичі жили буквально за два будинки, але ми не спілкувалися. Ми, діти, хотіли бігати одне до одного, а дорослі роками не могли пробачити власних образ. — Вона сумно усміхнулася. — Лише потім я зрозуміла, скільки всього вони втратили через свою впертість.

Я мовчки слухала.

— Зараз, дивлячись на Дениса, мені здається, що історія може повторитися. І я дуже не хочу, щоб наша сім'я розкололася так само. — Вона зупинилася й повернулася до мене. — Тому я хочу поставити тобі одне запитання.

Я кивнула.

— Чи готова ти пройти через усе це…

Я навіть не дала їй договорити.

— Не знаю.

Вона не образилася і лише уважно дивилася на мене.

— Я кохаю його. Правда… але мені страшно. — голос зрадницьки затремтів. — У мене немає тата, який може мене захистити. Є мама... є бабуся, якій взагалі не можна хвилюватися. І після я боюся не лише за себе. — я ковтнула клубок у горлі. — Я боюся, що ваш чоловік може зробити щось їм. — на очі знову навернулися сльози. — Але й залишити Дениса я теж не можу. Він... дуже важливий для мене. — я опустила голову. — Я не знаю, що ви хотіли почути. Але не можу сказати, що готова на все, бо це буде неправда.

Кілька секунд вона мовчала.

— А я саме правду й хотіла почути.

Я підняла на неї очі.

— І знаєш... саме зараз ти сказала мені найправильніші слова.

Я нерозуміюче насупилася.

— Якби ти відповіла, що підеш за Денисом хоч на край світу, не замислюючись ні про що, мене б це насторожило. Бо це були б слова закоханої дівчинки. — Вона зробила крок ближче. — А зараз переді мною стоїть дівчина, яка любить мого сина, але водночас думає про свою сім'ю і це говорить про дорослість.

Я мовчала.

— Якщо вам судилося бути разом — жодні заборони цього не змінять. А якщо колись судилося розійтися... нехай це буде ваше рішення. Ваше, а не наше. Бо тільки тоді ви не будете все життя звинувачувати когось іншого. — вона ледь усміхнулася. — Якщо я зараз стану між вами, то втрачу сина. Він цього мені не пробачить. — Вона на мить відвела погляд. — А я не хочу його втрачати. Тому, якщо це його вибір... я краще буду поруч, ніж по інший бік барикад.