60.

Денис

Я вже другий день не міг знайти собі місця. Злата не відповідала на повідомлення і не брала слухавку. Спочатку я подумав, що вона просто сильно втомилася після останньої зміни, але коли минула перша доба тиші, почав серйозно хвилюватися. Ще й батько дав роботу не ТРЦ і я не міг її побачити тоді.

Щоб не сидіти склавши руки, я вирішив заїхати в кафе. Може, пані Оксана щось знає.

Коли я зайшов, Оксана стояла за стійкою і виглядала втомленою. Побачивши мене, вона важко зітхнула, ніби одразу зрозуміла, навіщо я прийшов.

— Денисе… ти через Злату?

— Так. Вона не відповідає. Що сталося?

Оксана відвела погляд, а потім тихо розповіла все. Про зниклий гаманець, про скандал, про те, як з'явився мій батько і як потім гаманець знайшли в сумці Злати. Про величезну суму, яку тепер вимагають повернути.

— Я не вірю, що вона взяла ті гроші, — тихо додала Оксана. — Злата завжди була чесною дівчиною, але ситуація дуже погана.

У мене всередині все закипіло і я ледве стримувався. Прямо з кафе я поїхав додому. Батько був у кабінеті. Щойно я зайшов, він підняв голову.

— Ти що собі дозволяєш?! — я майже кричав. — Ти прийшов у кафе і влаштував там справжній цирк? Звинуватив Злату в крадіжці? Підкинув їй гаманець у сумку?!

Батько повільно підвівся, і його обличчя стало кам'яним.

— Я роблю те, на що ти сам не здатен. Ця дівчина — не пара тобі. І якщо вона вже почала красти, то краще дізнатися про це зараз.

— Красти?! — я підійшов ближче, стиснувши кулаки. — Ти сам підкинув той гаманець, я впевнений! Ти перейшов усі межі! Це вже не турбота — це звичайне, підле цькування. Ти готовий зруйнувати їй життя лише для того, щоб вона від мене відстала?

— Не перебільшуй, — холодно відрізав він. — Я захищаю нашу родину. Ти ще молодий і сліпий. Колись подякуєш мені.

— Подякую?! — я вдарив кулаком по столу так, що все на ньому затремтіло. — Якщо через тебе Злата постраждає, я більше не розмовлятиму з тобою. І в цей дім не повернуся. Ти мене почув?!

Батько мовчав, лише дивився на мене важким поглядом, а я різко розвернувся і вийшов, голосно грюкнувши дверима.

У голові все кипіло. Тепер я точно знав, чому Злата мовчить, тому не думаючи, просто сів на Янин скутер і поїхав до її будинку. У під'їзді було тихо. Я натиснув на дзвінок і завмер. За дверима почувся якийсь рух, а потім тихі кроки.

Двері відчинила Юля і побачивши мене, вона лише важко зітхнула.

— Нарешті.

— Вона вдома?

Юля кивнула і відступила вбік.

— Тільки не тисни на неї. Вона два дні майже нічого не їла і постійно плаче.

У грудях неприємно стиснулося від цих слів.  зайшов до квартири й одразу побачив Злату. Вона сиділа на дивані, загорнувшись у плед, і виглядала так, ніби не спала кілька ночей.

Коли вона підняла на мене очі, я ледве її впізнав.

— Привіт, — тихо сказав я.

Вона нічого не відповіла.

Я сів поруч і кілька секунд ми просто мовчали.

— Чому ти не сказала мені?

Злата опустила погляд.

— А що б це змінило?

— Усе.

Вона гірко всміхнулася.

— Ні, Денисе. Мене звинуватили в крадіжці. У моїй сумці знайшли чужий гаманець. Тут уже нічого не зміниш.

— Я знаю, що ти його не брала.

Вона подивилася на мене, і в її очах знову блиснули сльози.

— А якщо ніхто більше в це не повірить?

Я обережно взяв її за руку.

— Тоді я повірю за всіх.

Її губи здригнулися.

— Ти не розумієш...

— Ми щось придумаємо.

— Ми? — тихо перепитала вона.

— Так, ми. Ти ж не думала, що я просто стоятиму осторонь?

Вона заплющила очі, і по щоці покотилася сльоза і я витер її пальцями.

— Я був у кафе, — сказав тихо. — Пані Оксана все мені розповіла, а потім я поговорив із батьком.

Злата повільно відкрила очі.

— І що?

Я на кілька секунд замовк.

— Ми посварилися.

— Через мене?

— Через його вчинок.

Вона похитала головою.

— Не треба було.

— Треба, Злато. Він не мав права так із тобою поводитися.

Вона дивилася на мене так, ніби не знала, що сказати.

Потім раптом тихо запитала:

— А якщо він має рацію?

Я насупився.

— У чому?

— У тому, що я тобі не пара.

Я навіть не одразу знайшов слова.

— Ти зараз серйозно?

Вона лише знизала плечима і відвела погляд, а я обережно взяв її за підборіддя і змусив подивитися на мене.

— Ніколи більше такого не кажи.

— Але...

— Ніколи, Злато.

Її очі знову наповнилися слізьми.

— Я не хочу, щоб через мене ти сварився з батьком.

— А я не хочу, щоб ти плакала через те, чого не робила.

Вона кілька секунд дивилася на мене, а потім раптом подалася вперед і міцно обійняла, а я одразу обійняв її у відповідь і відчув, як вона тремтіла.

— Я так злякалася, — прошепотіла вона.

— Я знаю.

— Мені здається, що все зруйнувалося.

Я притиснувся щокою до її волосся.

— Ні. Ми все виправимо.

Чесно кажучи, я й сам не знав як, але зараз їй потрібно було почути ці слова. І я був готовий зробити все, аби вони стали правдою.