54.

Я не хотіла йти в якесь кафе чи в якийсь заклад, тому він просто взяв мене за руку і повів у бік стадіону. На полі хтось ганяв м'яч, а на трибунах майже нікого не було. Ми піднялися вище і сіли поруч. Я підтягнула коліна до грудей, обхопила їх руками і дивилася кудись уперед.

Денис сидів зовсім близько, торкаючись мене плечем, і якийсь час ми просто мовчали. Я була вдячна, що він не змушував мене щось розповідати чи пояснювати.

— Знаєш, скоро кінець навчального року, — обережно сказав він. — І практика в мене теж закінчується. Я тут подумав... може, кудись поїдемо?

Я повернулася до нього.

— Кудись?

— Відпочити. Хоч на кілька днів.

— Ти зараз серйозно?

— Ні, жартую. Спеціально привів тебе на стадіон, щоб обсипати невдалими жартами.

Я штовхнула його плечем, а він усміхнувся.

— Є кілька варіантів. Або Карпати, або Шацькі озера, або море.

Поки він розповідав про будиночки, озера, маршрути й те, що вже встиг подивитися ціни, я дивилася на нього і відчувала себе максимально дивно.

— І коли ти встиг це придумати?

— Поки сидів за компом, то останню годину тільки цим і займався. — я посміхнулася. — Я пам'ятаю, що ти після навчання і з кафе підеш...

— Я з нього піду раніше. — зізналася я. — Завтра поговорю з пані Оксаною, бо не зможу я більше там...

Денис повернув голову й уважно подивився на мене.

— Через батька?

Я неохоче кивнула.

— Я й так постійно думаю про те, що сталося. А коли думаю, що продовжу працювати в його ТРЦ...

— Злато...

— Та я розумію, що це дурня. — перебила його я. — Просто не можу нічого з собою зробити.

Він кілька секунд мовчав, а потім переплів свої пальці з моїми.

— А якщо пані Оксана почне тебе відмовляти?

— Не думаю. І взагалі мені соромно.

— За що?

— За все це. За те, що твій батько через мене злиться. За те, що ти тепер сваришся з ним. За те, що постійно створюю проблеми і боюсь їх створити для пані Оксани.

Денис важко зітхнув і потер долонею обличчя.

— Ти зараз серйозно?

— На жаль.

— Злата, єдина людина, яка створила проблему, — це мій батько, коли вирішив лізти в наше життя.

Я опустила очі.

— Він просто хвилюється за тебе.

— А ти хвилюєшся за всіх одразу. І що тепер?

Я не знайшлася, що відповісти, і Денис легенько штовхнув мене плечем.

— До речі, якщо ти звільнишся з кафе, то в тебе буде більше часу на мене.

— Недовго, бо я потім поїду додому.

Його усмішка одразу зникла.

— Тоді нам тим більше треба кудись поїхати.

Я лише знизала плечима. Якщо чесно, сама ідея звучала настільки нереально, що я досі не могла сприймати її серйозно.

— Карпати красиво і дорого, — сказала я.

— Але ж красиво.

— А море далеко.

Він одразу повернув голову в мій бік.

— Злато.

— Що?

— Ти зараз обираєш місце відпочинку чи складаєш фінансовий звіт?

Я опустила очі.

— Я просто думаю.

— Ні. Ти просто скажи, куди хочеш.

— Тоді Шацькі озера, — тихо сказала я. — Я там ніколи не була.

Це було найближчим, але мені не вірилося, що в нас вийде.

— Оце вже відповідь. — задоволено промовив він.

— Тоді в червні?

Я кивнула.

— Денисе...

— Ммм?

— Ти впевнений?

Він навіть не став уточнювати, про що я, бо мабуть, і так зрозумів.

— Так.

— А твій батько?

— А ми їдемо з моїм батьком?

Я не стримала сміх.

— Ні.

— Тоді я взагалі не бачу проблеми.

— Я ще з мамою пораджусь і тоді дам остаточну відповідь.

— Тільки не затягуй, треба щось шукати і бронювати.

Я похитала головою і притулилася до його плеча, а він одразу обійняв мене однією рукою, і ми продовжили так сидіти.