53.

Злата

Я дивилася йому вслід, поки він не зник за рогом корпусу, і лише тоді повільно видихнула і потерла долонями обличчя. Здавалося, що за останню добу я пережила стільки емоцій, скільки зазвичай не переживаю й за місяць.

Мені мало б стати легше після нашої розмови. Він знав правду, знав про розмову зі своїм батьком, знав про всі мої страхи і все одно залишився поруч. Більше того, він говорив такі речі, від яких у мене стискалося серце, але чомусь замість полегшення я відчувала лише ще більшу тривогу.

Я зайшла до корпусу разом з іншими студентами й попрямувала до аудиторії. Навколо всі жили своїм звичним життям: хтось поспішав на пару, хтось сміявся з друзями, хтось допивав каву на ходу. А я почувалася так, ніби весь світ за останню добу перевернувся догори дриґом, але чомусь цього ніхто, крім мене, не помітив.

Я намагалася думати про хороше, але щоразу поверталася до одного й того самого. Денис був упевнений у нас, проте його батько теж був упевнений у своїй правоті. І все ж це його батько, і я не хотіла, щоб вони посварилися. Вони сім’я, а я…

Залік я здала відмінно, але на парах була не дуже уважною. Юля кілька разів поглядала на мене з підозрою, а потім зрештою нахилилася ближче.

— По тобі дуже помітно, що щось не так.

— Дякую, ти дуже заспокоїла.

Вона фиркнула, але більше нічого не казала, і я була їй за це вдячна. Якби вона почала розпитувати, я б або розплакалася просто посеред аудиторії, або наговорила такого, про що потім шкодувала б.

Як тільки закінчилася остання пара, телефон завібрував у руці, і, побачивши ім'я Дениса, я відчула, як губи самі розтягуються в усмішці.

«Як залік? Я закінчив раніше і чекаю тебе біля виходу».

Я перечитала повідомлення кілька разів і лише потім почала друкувати відповідь.

«Через п'ять хвилин виходжу».

Відповідь прилетіла майже миттєво.

«Чекаю, кохана».

Я тихо засміялася і похитала головою. Цей хлопець мабуть взагалі не вмів відступати, коли щось для себе вирішував.

Сумніви нікуди не поділися. Розмова з його батьком теж нікуди не зникла, як і всі ті проблеми, про які ми говорили вранці. Моє життя не стало простішим, а майбутнє раптом не перетворилося на красиву казку, але, поки я йшла до нього, мені вперше за весь день не хотілося тікати від цих думок. Хотілося просто побачити Дениса, пройтися з ним містом і хоча б ненадовго дозволити собі повірити, що ми впораємося з усім.