52.

Денис

Я майже не спав. Усю ніч думки про Злату не давали спокою. Я знав, коли в неї розпочинається навчання, тож я вирішив зустріти її вранці, перед парами.

Вийшов рано і чекав біля її під’їзду. Коли Злата вийшла, одразу було видно, як важко їй далася ніч: опущена голова, повільна хода, не реагувала зовсім на Юлю, яка збоку щось розповідала. Власне Юля і помітила мене першою і повідомила Златі.

Вона підняла сумні очі, які швидко стали радісними, але ця радість була швидше удаваною.

— Денисе… що ти тут робиш? Ти ж запізнишся.

— Начхати на запізнення, — я підійшов ближче. — Мені треба з тобою поговорити. Зараз.

Вона стиснула ремінь сумки, відвела погляд.

— Я запізнюся на пари…

— Десять хвилин. Будь ласка. — дівчина вагалася, але врешті тихо зітхнула й кивнула. Ми відійшли до скверу за рогом і сіли на лавку.

— Ти знаєш? — сказала вона першою, не піднімаючи очей.

— Знаю. Пані Оксана розповіла мені вчора. — Злата закусила губу, її пальці нервово перебирали ремінець сумки.

— Я не хотіла, щоб ти знав… Це ваша сім’я, я не хочу бути причиною конфліктів.

— Ти не причина конфліктів, — твердо сказав я. — Він не мав права приходити до тебе на роботу і говорити все це. Це було підло.

Вона мовчала, а після невеликої паузи ледь чутно прошепотіла:

— Але він по суті має рацію, Денисе. У мене немає великого майбутнього, а ти… ти в університеті, з усіма можливостями. Я не хочу тягнути тебе донизу. — в неї так тремтів голос, що мені стало не по собі, і я просто взяв її холодну руку в свої.

— Злато, послухай мене уважно. Мені байдуже, де ти працюєш і як навчаєшся, мені важливо, хто ти є. Ти та людина, з якою я хочу будувати щось своє. Не картинку для батька, а справжню — нашу.

Вона підняла на мене очі, в яких вже набиралися сльози.

— А якщо через рік-два ти зрозумієш, що батько був правий? Я не витримаю, коли ти почнеш шкодувати. Краще ми зразу розійдемося…

— Не розійдемося. — тихо, але впевнено сказав я, стискаючи її пальці.

Злата лише похитала головою, а по щоці скотилася сльоза.

— Послухай. Я вчора говорив із батьком. — почав я максимально обережно. — Він у мене ще той маніпулятор, і в якийсь момент я навіть зловив себе на тому, що почав сумніватися.

Вона завмерла, ніби почула те, чого боялася найбільше.

— Бачиш…

— Ні, зачекай. — я м'яко торкнувся її щоки. — Я не буду брехати тобі, Злато. Десь глибоко всередині в мене є те маленьке зерно сумніву.

Її губи здригнулися, а я вже пошкодував, що сказав це вголос.

— Але справа не в цьому.

Я взяв її обличчя в долоні й змусив подивитися на себе.

— Можливо, наше життя не буде таким ідеальним, як ми зараз собі уявляємо. Можливо, попереду буде купа проблем і моментів, коли нам буде важко.

На кілька секунд я замовк, витираючи великими пальцями сльози з її щік.

— Але я знаю інше.

Вона дивилася на мене так уважно, ніби від наступних слів залежало все.

— Я точно буду шкодувати, якщо зараз від тебе відмовлюся.

Я нахилився ближче й торкнувся чолом її чола.

— Злата, рідненька моя, я дуже тебе люблю. Ти для мене не якась випадкова закоханість і не чергові стосунки.

Голос раптом став хрипким, і мені довелося ковтнути клубок у горлі.

— Ти стала частиною мого життя настільки, що я вже не уявляю свої дні без тебе. Мені страшно навіть думати про те, що одного дня тебе може не бути поруч.

Я поцілував її в заплакані повіки.

— Тому ні. Я не збираюся від тебе відмовлятися лише тому, що комусь здається, ніби ми не підходимо одне одному.

Я почав цілувати її очі, щоки, ловив губами солоні сльози, а потім притягнув до себе. Спочатку вона трохи опиралася, але поступово здалася, притулилася обличчям до мого плеча й тихо заплакала.

— Я так боюся… — прошепотіла крізь сльози.

— Я теж боюся, — чесно відповів я, гладячи її по спині. — Але боятися будемо разом і йти далі теж разом. Добре? Якщо ти згодна бути поруч попри все — я буду боротися. Давай спробуємо?

Вона нічого не відповіла, і я не хотів тиснути, тому просто сидів, міцно обіймаючи її. Через деякий час вона відсторонилася, витерла щоки рукавом.

— Йди вже, — тихо сказала. — І я піду, в мене сьогодні залік.

— Після твоїх пар я чекатиму тебе, — відповів я, цілуючи її в скроню. — Можемо разом повечеряти, якщо захочеш. Згодна?

Злата ледь усміхнулася.

— Сьогодні Катерина Гаврилівна обіцяла пирогів напекти в подяку за те, що ми з Юлею їй допомогли, тому повечеряю я вдома.

— Тоді можемо просто прогулятися? — запропонував я, і вона кивнула.

Я провів її трохи до корпусу, поцілував на прощання і тільки тоді пішов. Голова гуділа, але в душі стало легше. Я не збирався її відпускати. І крапка.