51.

Денис

Коли я прийшов додому, батько, як завжди, сидів у вітальні з ноутбуком. Мама вже мабуть спала. Він підняв голову, і коли побачив моє обличчя трохи насупився.
 — Денисе? Щось трапилося? — я стояв посеред кімнати і просто дивився на нього, а мої руки самі стискалися в кулаки.

 — Ти сьогодні ходив до Злати на роботу? — він не відводячи свого спокійного погляду поклав ноутбук на стіл й відкинувся на спинку крісла
 — Так, ходив. — просто зізнався.

 — І що ти їй сказав? — запитав я з неприхованою в голосі злістю.
 — Те, що мав сказати. Сів і пояснив, що ви з нею з різних світів. Що ти зараз на підйомі, що в тебе є всі можливості, а вона… — він зробив маленьку паузу. — Вона хороша дівчина, але не для твого майбутнього.
 Я зробив крок уперед.

 — Ти не мав права приходити до неї за моєю спиною! Вона не якась там проблема, яку треба вирішити. Це моя дівчина!

— Твоя дівчина, яка працює офіціанткою. — тихо, але твердо відповів батько.

— І що? — я відчув, як усередині знову закипає злість. — Ти говориш так, ніби це щось погане. Вона  просто хоче сама собі заробити і не просити. — намагався пояснити йому.

Батько лише похитав головою.

— Я зараз не про характер.

— А про що? Про гроші? Про статус? Про те, що в її батьків немає своєї справи чи будинку за містом?

— Про життя. — спокійно відповів він.  — Денисе, я бачив, як ти на неї дивишся. Бачив, як ти вже починаєш підлаштовувати свої плани під неї. А через два-три роки? Коли ти закінчиш університет, коли почнеться кар’єра? Ти думаєш, вона потягне той темп? Чи ти сам не почнеш відчувати, що тягнеш на собі когось?
 — Я її люблю. — вирвалося в мене, а батько лише сумно зітхнув.

— Любити можна по-різному. Ти зараз у тому віці, коли почуття засліплюють. — почав спокійно пояснювати. — Я не кажу, що вона погана людина. Але я бачу те, чого ти зараз не хочеш бачити. Вона тебе любить — це очевидно і саме тому після нашої розмови вона виглядала так, ніби їй світ обвалився. Вона сама все розуміє, Денисе. Ти ж розумний хлопець, тому не роби так, щоб вона страждала.

— Ти хочеш, щоб я її кинув? Просто так? — мені до горла підступав величезний ком.

— Я хочу, щоб ти не ламав собі життя і не ламав життя їй. Бо якщо ти залишишся з нею через почуття провини чи з упертості, то зрештою почнеш її звинувачувати, а це найгірше і несправедливо по відношенню до неї.
 Я замовк, бо слова батька були логічними, але це не означало, що він мав рацію.

— Якщо ти ще раз підеш до неї або спробуєш з нею поговорити… — почав я.

— Я не буду, — спокійно перебив він. — Це твоє рішення, але подумай добре. Не сьогодні, не завтра. Просто подумай, яким ти бачиш своє життя через п’ять років і чи є в ньому місце для дівчини, яка ніколи не стане такою як ми. — він знову взявся за ноутбук, ніби розмова була закінчена.

— Дуже на це сподіваюсь. — відповів не задумуючись, а потім пішов до своєї кімнати. Зачинив двері і втомлено сів на ліжко. Хотілося написати Златі, сказати, що я все знаю, що мені байдуже, що я оберу її, але замість цього я просто сидів.

 Я дістав телефон і відкрив наш чат, написав, що я все знаю, але палець завис над клавіатурою і я зрештою видалив, а потім просто дивився на її фотографію, а в голові вперше за весь вечір з'явилася думка, від якої стало по-справжньому страшно.

 Батькові слова крутилися в голові і найстрашніше, що десь глибоко всередині я розумів, що в них є частка правди. А що, якщо батько має рацію?