50.

Денис

Я не міг просто піти додому. Після того як Злата зайшла в під'їзд, я повернувся і ще трохи постояв біля будинку, позаглядавши в її вікна.

Щось було не так. І чим довше я про це думав, тим менше мені подобалася ця думка.

Я пройшовся туди-сюди вулицею, потім розвернувся і пішов назад до кафе. Воно вже мало бути зачиненим, але я знав, що пані Оксана часто залишається ще на годину-дві після закриття — рахунки, замовлення, вся ця паперова рутина.

Я постукав у двері і через кілька секунд з'явилася власниця.

— Денисе? — здивувалася вона. — Ти що тут робиш?

— Добрий вечір. Вибачте, що пізно.

Вона подивилася на мене, трохи задумавшись, а потім відчинила двері.

— Заходь. — всередині пахло кавою й мийним засобом, мабуть нещодавно прибирала.

— Щось сталося? — запитала вона.

Я потер потилицю.

— Не знаю.

— Дуже змістовна відповідь.

— Злата сьогодні якась дивна. — вона нічого не відповіла і мене це насторожило.

— Ви теж помітили?

— Помітила. — зітхнула вона.

— Через що?

— Якби я знала. — я недовірливо подивився на неї.

— Пані Оксано.

— Денисе.

Кілька секунд ми мовчки дивилися одне на одного.

— До неї сьогодні приходили.

— Хто?

— Твій батько. — бляха… він таки вліз в наші стосунки.

— Що?

— Вони розмовляли.

— Про що?

— Не знаю. — було помітно, що цього разу вона не брехала.

— Я не підслуховувала, але після цієї розмови Злата була сама не своя.

Я опустив погляд на підлогу. Чомусь мені вже дуже не подобалося те, куди ведуть усі ці думки.

— Вона вам нічого не сказала?

— Ні.

— Мені теж.

— Значить, поки що не хоче говорити. — я гірко всміхнувся.

— Схоже на неї. — жінка задумливо похитала головою.

— Не тисни на неї зараз.

— Я й не збирався.

— Брешеш.

— Добре. Збирався. — пробурмотів я.

— Ти зробиш лише гірше. — я з розумінням кивнув, а потім попрощався й вийшов на вулицю.

Дорогою додому кілька разів діставав телефон, відкривав наш чат і зразу закривав, а потім знову відкривав. Хотілося написати їй щось правильне, щоб допомогти їй і заспокоїти хоч трохи. Я навіть не знав, що саме сталося, але здогадувався. Зрештою надрукував лише:

«Добраніч, сонце»

І швидко натиснув «надіслати», а потім дивився на екран з надією, що вона відповість, але воно залишалося непрочитаним.

Ноги самі несли мене додому, хоча повертатися туди зовсім не хотілося. Я знав, що батько вже там і я не знав, як дивитимуся йому в очі після того, що він зробив. І ще менше розумів, як стриматися й не сказати зайвого. Можливо, тому я йшов повільніше, ніж зазвичай, постійно відволікаючись на телефон і сподіваючись побачити бодай одне повідомлення від Злати. Я навіть перевірив, коли вона була в мережі востаннє, ніби це могло щось змінити. Злата ніколи не любила довгі телефонні розмови, але на повідомлення відповідала майже завжди. Особливо мені.

Але зараз екран залишався порожнім.